Місце дії: оманливо-тиха глушина на заході України. Чи то маленьке місто, чи то вкрай велике село. Оманливо-тихе тому, що попри характерний для таких міст-селищ спокій, у ньому таки зачаїлося зло. Конкретніше – вбивця, а, може, вбивці і, щоб мало не здавалося, – привид давно померлого місцевого шляхтича-психопата, полковника Вітольда Ржеуцького. Утім останній слугує тлом історії, хоча й виразним та символічно-значущим для роману. Головні ж герої такі: київська адвокатка Лариса Гайдук, подружжя Комарових, слідчий “опер” Стас Жихар і, звісно, вбивця та підозрювані.
Автор – Андрій Кокотюха, найпродуктивніший письменник України (ще й кум Сергія Жадана). Книга – детективний роман «Легенда про Безголового».
Лариса Гайдук опиняється в Подільську (або Дунаївці – про це нижче і окремо) випадково. Одного дня вона вирішила розлучитися зі своїм чоловіком через його скучну натуру і щирим настановам подруги Олі Примари. Оля, до слова, має великий вплив на Ларису, але ніде в книзі, окрім прологу, себе не проявила і більше ніколи не згадувалася. Буває.
Ну і щоб якось виокремити розлучення у сірих буднях власного адвокатського існування, почимчикувала на світанку (близько шостої ранку) до Подільська, до друзів Комарових, у відпустку так би мовити. Від Києва до Подільська дорога займає шість годин. Машина їде повільно, тому пасажирка встигає розгледіти колону телевізійних авто, які поспіхом обганяють її та мчать у бік міста. Ох, напевно, щось трапилося!
Героїня приїжджає у це місто-село явно не пізніше обіду, але автор раптово вставляє у текст фрагмент новинного інтерв'ю. У ньому репортер починає промову зі слів «доброго вечора». Про цю дивину, як і про назву Дунаївці, ми поговоримо окремо і трохи згодом. А поки зосередимося на головному: на наших героях та самому сюжеті.
Отож, Лариса приїжджає в гості й одразу дізнається “прекрасну” новину: саме сьогодні на центральній площі знайшли безголовий труп. Подія, звісно, не на честь її приїзду, але вражає. Що жахає ще більше – це вже друга жертва за тиждень. А от те, що головною слідчою виявилася її подруга Тамара Комарова, уже навіть не дивує.
Лариса хоч і адвокатка, а не детектив, та ще й приїжджа, але волею-неволею починає збирати купу деталей про злочин, підозрюваних та слідство. А де інформація, там і азарт. Тож наша героїня швиденько перетворюється на вельми ініціативну позаштатну детективку.
Там же, в гостях у Комарових, вона зустрічає опера Стаса Жихаря (для друзів просто Жихар). Він якраз веде цю справу з колегами. Стас поводиться як типовий мент: щоразу, залишаючись із Ларисою наодинці, неодмінно намагається до неї підкотити – то невимушено обійме, то лізе цілуватися. Лариса реагує двояко. З одного боку, її приваблює така зухвалість, а з іншого – це все ж таки трохи занадто навіть для її невибагливого смаку.
Сам Стас у своїй поведінці взагалі не бачить проблем – що для поліцейських, будьмо відверті, не рідкість. Його метод підкочування максимально прямолінійний і незграбний. Але головне тут – залізобетонна впевненість у тому, що будь-яка жінка апріорі має бути в захваті від уваги такого правоохоронця. І подібна самовпевненість, на жаль, притаманна дуже багатьом його колегам по формі.
Наприклад, коли однієї вересневої ночі Лариса сиділа зі Стасом в кущах у засідці, споглядаючи руїни маєтку в очікуванні привида, він у перші ж п'ять хвилин спробував перетворити дружбу на щось більше. Адже Стас найкраще проявляє себе в умінні ухвалювати сміливі (хоч і абсурдні) рішення, натхненному споживанні алкоголю і мордобої. Що, знову-таки, виглядає цілком правдоподібно й реалістично.
Вбивця тим часом вбиває втретє. Жертва, як і до цього, – чоловік (голова у трупа традиційно відсутня). Ні свідків, ні раціональних теорій. Журналісти цього разу вбивством взагалі не цікавляться, що дивно, оскільки за біхевіріостичними канонами третя жертва має свідчити саме про існування серійного вбивці в Україні. Іншими словами, має бути топовою темою для новин, але дзуськи: жодної більше уваги.
У наших героїв є підозра: а раптом лише одне вбивство має справжнє значення, а інші – для плутанини слідства? Геть як у легенді про полковника Вітольда, привид якого нібито вбив і обезголовив століття тому трьох чоловіків. От правда тогочасні слідчі виявили, що хто б не вбив перших двох, точно не вбивав третього. Третє вбивство – імітація перших двох, спроба “замилити” очі. Власне цей момент є вирішальним для роману і виводить, нарешті, героїв до розв’язки (і вбивці). Зрештою все закінчується добре, знаходять не лише злочинця, а й голови жертв і навіть мотив більш-менш прийнятний. От лише Лариса зі Стасом так і лишились наприкінці історії у невизначеному до кінця статусі власних стосунків.
Книга загалом справляє радше приємне враження. Проста, динамічна – дія роману триває десь тиждень, мабуть – читається легко. Перечитувати, щоправда, навряд колись захочеться. Якихось глибинних філософських тем автор не зачіпає, що й добре. Не всі герої прописані ретельно, є шаблонність, картонність, але не на критичному рівні. Недоліки настільки мізерні, що не варті уваги тих, хто хоче просто відпочити за “легкою” книжкою ввечері. Це розважальний твір і на меті його не стоїть нічого вище за це. Тому невибагливим читачам раджу прочитати, снобам – іти далі.
А тепер після загального опису про те, про що я обіцяв розповісти детальніше на початку огляду: про другорядне, але, на мою думку, цікаве.
Прикметно, що творчість Андрія Кокотюхи бурхлива настільки, що зорієнтуватися у тому, що, де, коли було написано та ким видане (і перевидане), якщо і не неможливо, то гарантовано вкрай складно. Так, книга “Легенда про безголового” була написана і вперше видана 2007 року, а пізніше переопублікована іншим/и видавництвами десь 2023 року. Що особливо цікаво: зміст книги у новішій версії суттєвих змін не зазнав, проте певні “косметичні” аспекти були “модернізовані”. Так, зокрема, міліція перетворилась на поліцію (хоча сленгові вигуки героїв книги про “ментів” залишилися на місці). Місце дії: Подільськ 2007 року видання став селом Дунаївці у версії 2023 року.
Замість телефургона “Інтера” ми бачимо “ICTV” і так далі. Курс долара стабільний, а згаданий мимохіть військкомат чомусь так і залишився військкоматом, а не ТЦК. Знову таки, це жодного впливу на експозицію чи сюжетної лінії не має (радше за все), проте привертає увагу. Цікавість ця викликана не лише бажанням розгадати приховані мотиви пана Андрія щодо внесення цих змін, а й змушує замислитися: чому, якщо книга коригувалася, не були внесені виправлення там, де були явні помилки? Відповідно виникає і питання, чи читає після написання рукопису (друкопису) власне творіння сам автор? Останнє питання, звісно, риторичне, оскільки очевидно, що за подібної швидкості написання творів (кажучи словами іншого класика сучасності, «скорость охуєвающа»), часу на редактуру може і не бути.
Нині у пана Андрія загальна кількість книжок міцно перевалила за сотню. Це, вибачте, більше, ніж дехто за життя здатен прочитати. Власне, з цієї кількості одних лише книжок годі й уявити: яка ж тоді кількість видань цих творів?
Дуже бракує детального літературного гіда книжками Кокотюхи, на кшталт, wiki fandom: з різними знахідками, коментарями, інсайдами та всебічним тлумаченням незрозумілих (двозначних) моментів. Але все написане мною – не критика, це – комплімент. Оскільки книга/и отримують додатковий інтерактивний детективний елемент. Детектив у детективі: чому Дунаївці? чому те? чому се?
На прикладі цієї книги цікаво також дивитися інші читацькі відгуки. Так, на одному з сайтів серед іншого бачив коментар однієї пані, що щиро дивувалася, чому, мовляв, автор подався у невиправданий ескапізм від реальності і в його Дунаївці немає війни? А все чому? А тому, що не побачила, що це перевидання книги 2023 року, написаної задовго до початку російської агресії.
