Мої друзі – з тих, хто любить читати книги «професійно», тобто із завзяттям та впертістю гірських козлів, що чіпляються за вертикальні скелі суто заради дотримання інтересів сталих принципів власного буття, а не практичної потреби (чи то пак задоволення) – говорять про існування книг, огляди на які написати неможливо. З різних причин.
Наприклад, книга надто гарно написана і будь-який коментар блідий у світлі авторського слова. З власного досвіду скажу, що надто гарні книжки описувати просто нудно. Головні герої? Класні. Сюжет? Класний. І все там таке класне, що статті з цього не зробиш без відчуття нудоти. Або навпаки – написано жахливо настільки, що й слів пристойних не дібрати.
Але, на мою із друзями думку (жодними дослідженнями не доведену), найчастіше написання рецензії унеможливлює маргінальна складова твору, як-то порнографія, педофілія, некрофілія. Розмиті або відверто суперечливі моральні цінності тощо (до прикладу «120 днів Содому», «Могила для 500000 солдатів», «Історія ока»). Погодьтеся, складно переконливо порадити комусь прочитати історію про чиюсь некропедооргію.
І ще одна причина – щось на кшталт елітарності твору, що оповитий захисним шаром схвальних оцінок людей, чия інтелектуальна репутація сягає позахмарних висот. А з престижних літературних нагород, отриманих за цей твір, можна будувати вежу. Скажімо «Улісс» Джойса. От чесно, дідько його знає про що ця книга, але сказати, що тобі вона не сподобалася, це сказати, що ти тупло і то офіційно.
Так, рецензію на «Село не люди» Люко Дашвар неможливо написати відразу з декількох означених причин.
По-перше, це педофілія і збочення. Головна героїня – тринадцятирічна Катерина, яку всі домагаються. Власне перша сторінка починається з того, що її сорокарічний дядько Роман... Ем-м-м…ну… там…цейво… вона на колінах, він без штанів і розповідає їй про «чоловіче молоко» і ще якусь єресь. Ну і далі в книзі практично всі чоловіки хочуть комусь щось кудись засунути (as always), а бажано Катерині. Прямо таки must read!
По-друге, це шар позитивних відгуків людей розумних (принаймні точно розумніших за мене). Почесні нагороди та неабиякий сумарний наклад – понад півмільйона примірників, що для сучасного (і навіть живого) українського автора в Україні просто «ого!». Мати власну думку та її не соромитися за цих умов вимагає мінімальної сміливості.
І, по-третє, це гра на почутті національної гідності (перепрошую за пафос), де авторка наче і з любов'ю описує українське село (й українське життя загалом), а з іншого боку, у цьому нашому українському селі-житті трішки якийсь йоханий п*%дець твориться. Це змушує задуматися, чи то авторці траплялись не такі села як тобі, чи то вона навмисно обирає шлях гротеску. Та чи інакше, а якось воно образливо. Це ж і іноземці прочитають і що вони подумають, що це авторський стиль і вигадка чи сувора документалістична хроніка деградації Шанівки?
Поза тим історія добре тримає ритм. Знайшовши сили читати далі, після перших кількох абзаців (після fellatio) відірватися складно. Постійна емоційна напруга та відчуття страху, тривоги, нудоти. Щоправда, якщо десь половину книги ти відчуваєш співчуття до гіпернаївної Катерини, хвилюєшся за неї, то ближче до кінця історії єдине вже бажання – це щоб її нарешті хтось вбив і чимшвидше. Не тому, що вона заслуговує, просто з жалю.
У книзі присутній значущий елемент містицизму, що не до кінця розкритий. Так, символічну роль кургану – старого та нового – зрозуміти складно. Чому курган важливий для села? Чому старий відходить у минуле, що він взагалі робив для села? Який гарантійний термін дії кургану?
Чому у Катерини раптово відкривається здатність до передбачення майбутнього, чому може говорити з мертвими (і без жодних зусиль)? Хтозна. Можливо, звісно, що це не слід сприймати буквально, і всі її надздібності – лише уява. Але написано це так, що є відчуття, що це дар, а не результат психологічної травми, себто вигадка Катерини.
Також є міські персонажі, чиї образи досить слабкі, карикатурні та стереотипні. Що, знову таки, може бути свідомим стилістичним прийомом авторки. Але за відчуттям, їхній вплив на оповідь нереальний. Прибрати їх – і нічого не зміниться. Вони неправдоподібні, дешеві і анекдотичні у поведінці та розмовах – на відміну від сільських персонажів. Сільські мешканці описані об'ємно – здебільшого – і вони мають вагомий вплив на історію. Чи є її, авторки, сільські персонажі карикатурні – напевно не скажу. Писав про це раніше. Особисто я в селах аж такої темряви не бачив, але Україна велика і час має значення.
Загальна картина? Твір цікавий, послідовний, легко і швидко читається. Чи вартий він бути прочитаним? Вирішуйте самі. Хай йому грець брати на себе відповідальність за поради й умови дотримання яких, хтось може пошкодувати. Так само не хочу (а може і не можу) нічого писати про підняту авторкою тему відносин «місто та село», щось про те, що міські «відірвалися» від землі, листя не чує власне коріння і бла-бла-бла. Хоча б тому, що це дешево, а до того ж місто в книзі нічим за село не краще. І тему протиставлення таким чином висвітлити не дуже добре вийде. Тобто, що там – днище, що тут – днище. Які тут збіса висновки?
Усьо. Гарного всім дня і па-па. Ой, ще є друга частина, можливо, там тема кургану (і агрегату) розкрита повною мірою. Побачимо. Мабуть.
