16 листопада ми відзначаємо Міжнародний день толерантності. Цього дня ухвалили Декларацію принципів терпимості, яка проголошує рівність усіх людей – незалежно від раси, статі, мови, національності, релігії чи стану здоров’я. Її положення ґрунтуються на Загальній декларації прав людини, що засуджує будь-які прояви дискримінації, заперечує геноцид і передбачає відповідальність за такі злочини.

Напередодні Міжнародного дня толерантності ми поговорили з експерткою з питань інклюзивності та безбар’єрності Ніною Мацюк.

Ніно, що для вас означає толерантність у сучасному світі? Як би ви пояснили це слово так, щоб воно не звучало формально чи “підручниково”?

“Для мене особисто важливе правильне трактування слів і їхнє значення, бо це прямо впливає на суть. Отже, розберімося з цим. Толерантність з латини означає “терпіння” “витривалість”, від дієслів терпіти чи витримувати. Тобто у нашому контексті це про те що одна частина людей проявляє терпіння (терпить) або витримує іншу часнину людей, ніби як дозволяє їм бути, що насправді суперечить ідеї рівності. З французької наприклад “поблажливість” “терпимість”. Виглядає так, що є люди, які знаходяться, так би мовити, у позиції зверху, і вони ніби як дають дозвіл бути людям бути, які відрізняються від них. Але звісно це неправильно. Ми всі базово різні, маємо різний досвід, погляди, особливості і це окей. Ніхто ні до кого не має бути толерантним у сенсі проявляти терпіння, бо нам загалом усім є місце в цьому світі. Ми всі маємо право реалізовуватися, жити, проявляти себе. Попри те, що сучасному українському значенні це слово здебільшого розглядається як повага до різноманіття, прийняття відмінностей та взаємодія без дискримінації мені особисто це слово у контексті інклюзії не імпонує”. 

Чому / і чи доречно, на вашу думку, суспільству треба говорити про толерантність саме зараз – під час війни, втрат і великої напруги?

“Так, говорити про толерантність важливо. Але з правильним трактуванням і розумінням цього слова, можливо навіть з певною рефлексією.  Ідея рівності полягає в тому, що кожна абсолютно людина цінна, вона має права і обов’язки. Важливо говорити у будь-який час про права людини, про людську гідність і цінність. Це завжди на часі, не залежно від того, чи живемо ми в часи війни, втрат і великої напруги, бо життя людини завжди у пріоритеті”. 

Як нам жити й будувати толерантне суспільство, коли на нас напав ворог – несправедливо, нечесно, підло? Як у цьому контексті ставитися до ворога, до його народу, до військовополонених – не зраджуючи власних принципів гуманності?

“Насправді нам не треба будувати толерантне суспільство. Це моя особиста думка. Нам потрібно будувати суспільство на засадах гідності і поваги.  Скажу більше, нам треба плекати НЕ толерантність до таких речей як корупція, порушення прав людини, дискримінація тощо. Те, що робить наш ворог не буду коментувати, бо це наш ворог, він не знає, що таке гідність, цінність людини у принципі і закони. Нам потрібно зосередитися на собі, на тому, хто ми такі, яка наша ідентичність і якими є наші цінності. Плекати і підсилювати їх”. 

Як виховувати толерантність у спільноті – у школі, громаді, на роботі? З чого почати, якщо хочеш, щоб люди навколо стали уважними одне до одного?

На мою суб'єктивну думку, потрібно виховувати, скоріше, НЕ толерантність до неетичних речей і натомість плекати рівність, повагу і почуття гідності кожної людини. Якщо говорити про друге, то тут кожна людина на своєму особистому рівні вирішує як, коли і чи є в неї ресурс розвивати відчуття емпатії. Дуже важливо значення емпатії – співпереживання – трактувати правильно. Дуже часто, на жаль, емпатію плутають із жалістю. Але це не так. Жалість – деструктивна, а от емпатія – дуже конструктивна і потрібна нам. Якщо ви відчуваєте, що у вас є сили, ресурс на те, щоб розвивати відчуття емпатії, то раджу зробити це”. 

Мова теж формує толерантність? Як навчитися говорити так, щоб не ранити, не виключати і не стигматизувати інших – навіть ненавмисно?

“Про мову – дуже просто. Існують прості принципи і правила: говорити спочатку про людину. Людина має бути в центрі – спершу людина, а потім її ознака, характеристика тощо. І там, де ми говоримо про стан, ознаку чи характеристику, ми говоримо все об’єктивно: без драми, надриву, упереджень, стигматизації чи зайвої напруги. А об’єктивно, як воно є.

Чому важливо не називати все своїми справжніми іменами і назвами? Якщо в людини інвалідність, то називати інвалідність саме інвалідністю. Якщо людина втратила кінцівку, то треба говорити про втрату кінцівки, а не іншими завуальованим словами. Тому що таким чином ми нормалізуємо людську різноманітність, і так це стає нам ближче. І в нас не буде цього непорозуміння, бо в публічному просторі це проговорено, усі крапки над і стоять, і ми разом вчимося жити в цій реальності”. 

А як ви уявляєте Україну, де толерантність – не гасло, а реальність?

“Я уявляю Україну такою країною, де кожна людина бере на себе відповідальність, критично мислить і розбирається у значеннях і поняттях. Я впевнена, у такому випадку, просто знати правильні, а не хибні, відповіді на свої питання, тоді у нас будуть дуже хороші успіхи”.

Пресслужба Good Library