Думаю, що можу сказати, – це досить непоганий детектив з усіх прочитаних мною останнім часом. Він не є першокласним, таким, який кортіло б перечитати (принаймні мені), але у ньому є об'єктивні ознаки притаманні гарним історіям.
Перша – відсутність гепі-енду. Друга – відносно виправдана непередбачуваність розв'язки, ключової частини будь-якого детективу. Третя – ніхто не несе відповідальності за жодний із злочинів і, що найголовніше, авторка жодним чином не диктує читачеві наратив свого бачення моралі й етичності. Додатковим бонусом можна вважати легкий (і дещо дратівливий) стиль тексту, вкраплення гумору та відсутність великої кількості імен і часових ліній.
Головні герої – живі і мертві – не викликають емпатії, та авторка (як мені здається) цього і не прагнула. Проте мотивація дій кожного з них прописана здебільшого логічно та цілком зрозуміла. Винятком можна вважати персонажа Люка, закоханого в психіатриню Адріану Гейл, у значенні, що його може бути шкода, проте і це суб'єктивне враження.
Початок роману навмисно оманливий. Авторка досить успішно розігрує імітацію «банальної» історії, де ми маємо класичні складові трилеру-жахастику: усамітнений будинок, відсутність зв'язку, загадкове зникнення колишньої власниці цього ж таки будинку – Аріадни. І складні погодні умови, що унеможливлюють будь-який контакт зі світом, зокрема дістатися до допомоги, якщо б вона була потрібна.
Оповідь ведеться від імені Аріадни та Трісії. Аріадна – сувора психологиня, авторка бестселерів і власниця маєтку, де відбуваються ключові події роману. Трісія, точніше Трісія та Ейтан, її наречений, потенційні покупці маєтку, що належав Аріадні. Так вже сталося, що на оглядини вони потрапили саме під час снігової бурі. Тож, застрягши в ізоляції на кілька днів, поступово починають відкривати деякі з таємниць маєтку.
Вміло розставлені пастки: підозрілі вкраплення думок героїнь і формулювання певних реплік написані таким чином, що буквально бачиш як Фріда Мак-Фадден (це, до речі, авторка) хитро підморгує і тихенько хихоче затуляючи рота долонями, мовляв, ось бачиш, це не просто так написано саме так. Це підморгування дратує, але з іншого боку, пізніше, заглиблюючись в історію, стає зрозуміло, що принаймні частина цих «натяків» усвідомлені – це піксі.
Деякі моменти в книзі здаються дещо притягнутими, не можу проте стверджувати, буцімто, дивіться – ну що це за неприпустимий deus ex machina? Але, правда, якось були такі моменти.
З іншого боку, якщо ми розглядаємо детективний жанр як такий, якому властива відсутність у потребі коли-небудь перечитувати прочитаний твір, то можна й заплющити очі на частину недоліків. Детективи (здебільшого) дивно читати двічі.
Загалом складно дати оцінку твору. Переважно все добре. Є недоліки, але маємо, що маємо. Звісно, що це насправді не зовсім детектив, оскільки ніхто не розслідує справу, але є вбивства і є читач, що отримує підказки на сторінках, стає слідчим і суддею, і може спробувати самотужки розгадати хто, кого, коли і як вбив (і чому).
