6 грудня відзначаємо одну з важливих дат – День Збройних Сил України. Протягом десяти років саме завдяки українським військовим ми існуємо фізично як люди і як нація.

І хто, як не військовослужбовці можуть краще розказати про цей день і те, у якому напрямку нам рухатися як країні. З нами на зв’язку військовослужбовці з позивними Шифу, Урбан і Оса.

Ставимо їм кілька важливих питань і чуємо дуже цінні відповіді.

Як ви ставитеся до свят на кшталт Дня Збройних Сил? Які з дат, на вашу думку, недоречні чи абсурдні (якщо такі є)?

Урбан. Нормально ставлюсь до таких дат. Але не так щоб це свято. Це не день народження чи Новий рік. Це не про шашлики та коньяк. Це день, у який варто подякувати всім причетним та вшанувати тих, хто назавжди в строю.

Шифу. Особисто моє ставлення до свят, які присвячені нашим військовим, –  позитивне. Кожного дня ЗСУ віддають свої життя за те, щоб ми могли спокійно ходити, дихати та продовжувати жити своє звичайне теперішнє. Тому, як на мене, обов’язково повинен бути день, а може взагалі й не один, щоб звичайні люди, які не пов’язані з військовою діяльністю, могли віддати свою шану захисникам та захисницям. А також неодмінно згадати всіх полеглих, які до останньої миті свого життя виборювали нашу свободу.

Оса. Максимально позитивно, адже це день пошани і вдячності кожному з нас, хто стояв і стоїть на захисті нашої держави. Але обʼєднати всі військові свята в один – це був би потужний поштовх до єдності усіх військових формувань. Як кажуть, РАЗОМ і ворога легше бити.

Ми воюємо 10й рік. Уже підростає покоління дітей, що живуть з цією війною з першого свого дня. Як нам виховувати молодь, аби не повторювати минулих помилок?

Урбан. Це дуже складне питання. Немає якоїсь формули виховання. Можна тільки сподіватися на те, що в цього покоління не буде “не всьо так адназначно”, а матиме чітке розуміння, хто є ворог, а хто друг. А ще краще, якщо це покоління не стикнеться зі схожими проблемами, коли виросте.

Шифу. Дуже велика кількість наших дітей народилась та вимушена жити під час війни і на рівні з дорослими виборювати можливість на життя. По-перше, у школах повинні з’явитися предмети, які пов’язані, наприклад, з можливістю надати першу медичну допомогу собі або іншим. Батьки мають, як і школа, виховати у своїх дітях почуття патріотизму, пояснювати ситуацію, яка відбувається, а не замовчувати її.

Оса. Вчити історію – це найкращий варіант. І не тільки змушувати дітей її вивчати, а й самому знати.

Ми всі знаємо, що мова має значення. І мовним питанням часто спекулюють і українські політики, і наші вороги. Зараз багато російськомовних військових захищають Україну. Чи є мовне питання і, власне, мова вирішальною для військових ЗСУ?

Урбан. Я перейшов на українську роки 4 тому. Я розумію складнощі переходу і наскільки це залежить від кола спілкування. У мене переважна більшість побратимів українськомовні, тому той невеликий відсоток російськомовних уже через кілька місяців вільно говорили українською, до того ж за власним бажанням. Скажу так, у мене немає претензій до військових, які говорять російською, їм зараз не до того. У мене є претензії до цивільних, які прикриваються російськомовними військовими, щоб виправдати себе.

Маю історію, коли почути українську мову було великою радістю. Ми щойно заїхали на нове місце, заступили на позиції. Це був перший раз на нулі. У мене як в солдата не було розуміння всієї ситуації на цій місцевості, хто прикриває нас з боку, чи є там взагалі хтось. Знав тільки, що ворог попереду метрів за 500 в посадці напроти.

Ніч. Чую, йде кілька людей ліворуч упритул до нашої посадки. Розумію, що якщо запитаю по рації, мене відразу почують. Тож, завмер і чекаю. Вони підходять ближче, і чую, як хлопець розповідає якийсь анекдот українською. Це було таке полегшення. Потім вже з’ясував, що в наших сусідів ротація.

Шифу. На мою думку, кожен українець та українка повинні знати мову й намагатися користуватися нею в повсякденному житті. Щодо військових, то велика кількість [російськомовних] українців за своїм бажанням стали разом з іншими військовими на оборону нашої держави, бо це був їхній вибір і вони так само боронять нас та Україну до останньої краплі крові. То чи маємо ми право засуджувати українців за те, якою мовою вони спілкуються, якщо вони готові померти за наших людей? Я думаю, що ні, і саме на передовій це не повинно мати значення. Якщо ви стоїте на одній стороні та боретеся за спільну мету.

Оса. Моя позиція складається з двох аспектів. По-перше, ми живемо в Україні і маємо вживати українську мову в соціумі. Цивільні обовʼязково мають підтримувати наративи українськості і пропагувати нашу мову на всіх рівнях. По-друге, більшість військових – російськомовні. Але це ті люди, які захищають державу і відповідно мову.

Скажу так: цивільні, які просто просиджують штани на своїх роботах чи домівках, прогулюючись парком або містом із кавою в руках, які просто існують і типу “війна далеко ми не при ділах”, жодним чином не допомагають саме військовим. Вони не заслуговують навіть називатися українцем, а тим паче розмовляти нашою мовою Незалежності та Свободи! Проте вони вільно ходять та розмовляють московицькою мовою і всіх все влаштовує.

Навіть іноземці, які приїздять до нас, намагаються вивчити нашу мову, хоч як важко це їм дається.

Мова – це вирішальне питання у багатьох життєвих ситуаціях і треба з часом всім переходити [на українську]. Що швидше, то краще.

Кого з військових блогерів можна і треба слухати?

Урбан. Чесно? Я нікого  особливо не дивлюся. Мені вистачає інформації від знайомих і медійних військових, яким я довіряю. Зрідка дивлюся Сергія Стерненка.

Оса. Чесно кажучи, я не слідкую за військовими блогерами, окрім ютуб-каналу 3 ОШБр та іноді К-2 54 ОМБр. Раджу дивитися тих, хто виконує бойові завдання і, якщо вцілів, записує певну розповідь, а такі, як Арестович і йому подібні ніде не були, самі все через десяті руки дізнаються, просто набивать свої гаманці.

Як ставитеся до патріотичного контенту: музики, кіно тощо про події 2014 року і повномасштабної війни?

Урбан. Такий контент має бути, але до міри. Дуже тонка межа між патріотичним і байрактарщиною. Війна так чи інакше має мати своє відображення у творчості. Це саморефлексія творців, які переживають. А от “Збройні Сухарики України”, дитячі візки в пікселі та пісні про пса Патрона, який у вишиванці летить на байрактарі, – це вже крінж. Реально є така пісня, вона якраз висміює подібну творчість, тут претензія не до неї конкретно. Мені здається, що такий продукт з’являється, коли творці не викупають суть, вони просто намагаються примазатися або хайпувати на війні.

Шифу. У такі важкі часи українці почали створювати набагато більше українського контенту і робити все на нашу аудиторію. Так би мовити, нарешті для своїх людей. Музика і кіноіндустрія розвиваються з неймовірною швидкістю. Великим відростком цього стало висвітлення теперішніх подій, а саме війни, військових, боротьби, незламності духу, наших людей. Як на мене, зараз це є дуже важливим і на часі. Тому що тільки так люди можуть дізнатися, як воно є насправді. Це може бути, наприклад, фільм, знятий на реальних подіях, про те, як нашим військовим важко, про ту підтримку, якої вони потребують і що насправді все це набагато ближче до нас всіх, ніж нам здається.

Оса. Залежно від того, як це підносять. Дехто дуже брудно висвітлює цю тематику і наживається на цьому. Такий контент повинен бути, але це має бути якісний і достовірний продукт. А ще було б круто, якби не було дебільних пісень на кшталт як у Потапа про волонтерів, як приклад.

Пресслужба Good library