Ця ЛітОглядка далася важко. Передусім через те, що дібрати влучні слова, які б точно й правильно описали змісти книги Тетяни Пʼянкової «Вік червоних мурах», складно.

Але це лишень тому, що говорити про трагедії цілого покоління страшно. Проте пані Тетяна напрочуд смілива. Тож, будьмо сміливими й ми!

Ця книга зовсім не проста, але вона лікує. «Вік червоних мурах» маніфестує нам про жорстокість совєцької влади, розповідає про надважкі випробовування, через які пройшли наші предки. А ще – викорінює будь-яке уявлення про «как харашо било в савецкам саюзє». Спойлер: ні!

Цю ЛітОглядку оздоблюю гнівом на срср і неймовірною вдячністю минулим поколінням за те, що вижили та донесли страшну правду нашої історії. Головне, як виявляється, – пам’ять.

У психологічному романі «Вік червоних мурах» йдеться про трьох оповідачів: Явдоху (Дусю), Соломію і Свирида. Саме від них і ведеться ця історія. Тло книги – село Мачухи на Полтавщині та страшні 1932-1933 роки, які занапастили український народ штучно створеним Голодомором.

Дуся зізнається нам, закляклим від жаху читачам:

«Голод рідніший за матір, бо зігріває мою душу надією, що зосталася вже недовго, що зовсім скоро сей світ і мені закотиться за обрій».

Оповідачі кожен по-своєму проживають голод. Наприклад, Явдоха відчуває його фізично, дівчина знаходиться на межі життя та смерті, але зарадити цьому не може. Ба більше – представники влади вже забрали її батька за непокору, а мати щоденно гне спину в колгоспі, щоб прогодувати своїх дітей.

І спочатку не страшно, як каже Дуся, спочатку – пухнуть ноги. Але з кожним днем все важче. Голод руйнує не так тіло, як людську подобу. Далі через оптику Дусі, ми спостерігаємо, як люди стають звірами: вбивають, грабують, займаються канібалізмом, кидають своїх дітей напризволяще.

Але є інший бік медалі – Соломія. Це дружина місцевого партійника, яка страждає (!) на ожиріння, тому змушена переїхати в санаторій у Мачухах. Раніше жінка пережила смерть дочки, після якої втратила і повагу чоловіка, і власний глузд.

Тепер її відрада – пес та галюцинації, в яких маленька донечка ще досі жива. Хитким місточком, або скоріше прірвою, між світами Дусі та Соломії стає третій оповідач – Свирид. Чоловік шалено закоханий у жінку, яка обрала іншого. Його голод – це суміш пристрасті та одержимості тією, яка навіть за найгірших обставин голоду 1932-1933 років не відкриває цьому чоловіку ні свою душу, ні своє тіло. Свирид – представник сірої моралі, який часом чинить по совісти, та чи завжди лише через неї?

Цікаво, окрім героїв-людей (хоча часто здається, що нелюдей) пані Тетяна також змальовує голод як окремого персонажа. Він втілений в образі звіра, який ходить, колисає, розмовляє. Він усюдний, усевидящий, безмірний.

Назва твору по-своєму додає прихований сенс, тлумачення якого стає очевидним ближче до кінця роману.

Але найбільшим болем є ті епізоди книги, які здаються напрочуд реальними, попри їхню очевидну нелюдську жорстокість. І, на жаль, вони описані з дійсних задокументованих джерел, які Тетяна П’янкова досліджувала під час написання роману. Наприклад, цілком справжнім є епізод виступу сільських дівчат перед представниками радянських еліт. Одна з юнок не витримує напруги й вгризається в білу паляницю, яку тримає в руках під час співів «на публіку». Після цього дівчину вже ніхто не бачив.

Це, направду, дрібка тих жахіть, які описує авторка у книзі. І фінал ставить перед читачем питання, яке змушує сироти йти шкірою: а скільки трагедій людських доль залишилося поза нашою увагою? А чи колись ми дізнаємося про них?

У творі письменниця протиставляє людяність і жорстокість, правду та брехню, голод і ненажерливість. Особливо гостро сприймається опозиція віри – безвір’я. Епізод, коли партійники трощать церкву, щоб полагодити підлогу в свинарнику, змушує серце битися швидше, а долоні пітніти. Бо це – не просто знущання з віри та вірян, а жорстока спроба зруйнувати людську опору, спаплюжити її душу.

Свирид питає, чому ж Бог, якщо він є, не карає людей за те, що зараз чиниться над святинею, але ж він неправий. Насправді люди вже покарані. На багато років уперед. А наслідки ми бачимо і в житті нашого покоління. Та чи зачепить це наших нащадків?

Хто винен у катастрофі такого масштабу? Авторка вустами своїх персонажів дає зрозумілу відповідь:

– Усі ми причетні… Геть усі.

– І ти?

– Думаєш, той, хто знає про злочини інших і нічого не робить, може залишитись непричетним?

І найменше, що ми можемо зробити, аби вшанувати предків, – берегти колективну пам’ять. Попри те, що це складно. Попри те, що забуття здається найлегшим способом пережити подібні досвіди.

Пам’ять – сила, бо

«…Ми не сіль цієї землі. Ми – її гіркий хліб, зневажений та знову відроджений з останньої крихти любові…».

Щоб знайти більше відповідей на питання стосовно нашої колективної пам’яті та книги «Вік червоних мурах», раджу подивитися ЛітРозмову з Тетяною П’янковою.

Цей етер корисний для всіх-всіх-всіх, бо ми згадуємо ту літературу, зокрема дитячу, яка стосується теми Голодомору; тлумачимо назву роману разом із пані Тетяною; розбираємо мотивацію та поведінку головних персонажів/персонажок; досліджуємо ті моделі поведінки та мисленнєві шаблони, які, імовірно, стали наслідком пережитого нашими предками Голодомору.