Кожне слово передбачає певний зміст, що в нього був закладений кимось колись (у кожного слова є деміург), але не враховує всі ті численні пертурбації, що відбудуться з ним під плином часу, передуючи його зникненню за той лінгвістичний обрій, звідки доноситься хіба що легкий запах шовкопряда. Простий приклад – Рамштайн, точніше Рамштайн-Мізенбах. Мало кому відома назва мало кому відомого місця до широко відомої катастрофи. Колись давно – назва для особливої каменюки, сьогодні – ще й назва формату зустрічей. А з чим воно асоціюватиметься завтра? Подібні зміни можуть наносити слову як користь, так і шкоду. Зазвичай шкоду, бо кожне втручання розмиває оригінальні сенси, провокуючи їхнє знецінення та/або заміщення.
Повномасштабне вторгнення стало причиною появи багатьох цікавих явищ та фразеологізмів, що їх позначають. Своєрідні мемологічні відбитки часу, що стихійно зароджувались та планомірно знецінюватися надмірним меркантильством. Втрата позитивного навантаження зазвичай відбувається через надмірне використання цього слова (конструкції) в ужитку та дешевій рекламі зокрема. Фрази та слова на кшталт: ''руський воєнний корабль'', ''паляниця'', ''доброго вечора'', ''ванька-встанька'' тощо. Мавши великий психологічний вплив на наш моральний стан під час своєї появи повністю програли битву за право на своє існування під шаленим натиском маркетологів. ''Без ножа себе ріжу'' Дібблери Террі Пратчетта нашого шаросвіту. Зараз після численних ітерацій цих фраз вони скоріше відчуваються як байрактарщина та несмак. Гайп та прагнення наживи, що тут скажеш.
А Славнозвісний Пес Патрон – сміливий і талановитий цуцик, що став відомим на весь світ! Та попри всі свої справжні заслуги, чи не кривимо ми носики, коли чуємо його ім'я зараз? Після того, як його портрети, ім'я та образ знайшли своє місце буквально всюди. Зайдіть на розетку чи будь-який інший маркетплейс та введіть запит ''пес патрон'' – отримаєте труси, халати, капці, ростові костюми, книги, чашки – сотні найменувань продукції у будь-якій категорії. І всюди пес Патрон посміхається. Про яке збереження цінності його образу може йтися після такої безжальної експлуатації? Піна днів, чи щось таке.
Тож не складно зрозуміти, чому, коли я побачив дитячу книгу з назвою власне ''пес Патрон'' це не викликало у мене жодних хороших думок ні про зміст книги, ні тим паче про авторку твору. Так, це упередження, але досить зрозумілим видається його природа.
Відкритим лишається хіба що питання, а для чого власне взагалі було мені купувати для ''домашньої'' колекції цю книгу? І тим паче ще й читати. Утім добре, що купив і геть прекрасно, що прочитав.
Коротше. Це чудова світла історія (з не менш світлою власною історією створення) написана Зоряною Живкою. Вдало побудована та написана напрочуд легко. Й ілюстрована щемко Богданою Бондар. Створена та видана у 2022му році саме в темні (у буквальному сенсі) часи блекаутів видавництвом ''Свічадо''. І, зауважу, як людина з певним досвідом додрукарської обробки матеріалу – видано дуже й дуже якісно.
Усього дві чи три одруківки та декілька мікроскопічних помилок з певними ілюстраціями (на етапі цифрової обробки). Це дійсно поважно, бо і за більш сприятливих обставин (ну, без війни в твоїй країні, знаєте) підготовка до друку триває нескінченно і помилки знаходяться постійно, як не шукай.
Але щось мені підказує, що це не те, що було б цікаво дізнатися тому, хто раптом вирішив прочитати цей огляд. Інтуїція каже: Саша, схаменись та розкажи просто про що ця книжка та й годі.
Отже. Книга про пса Патрона розказана самим Патроном. Це – своєрідна собача автобіографія. Історія написана дуже обережно і талановито. Читається легко, навіть з цікавістю та, що більш, вражаюче: з гумором, де це доречно, та з відповідально закладеною надією на краще майбутнє. А майбутнє – воно є.
Ця ''автобіографія'' не є маніфестацією безумовної перемоги чи низькопробного патріотизму. Це проста ніжна історія маленького песика, що намагається робити все, що в його силах, щоб убезпечити життя всіх нас в умовах війни. Це історія про взаємодію та взаємоповагу між людьми і тваринами І між тваринами теж: традиційна напруга між кішками та песами, наприклад.
Ця історія про те, яке значення має мрія. Ця історія не ігнорує дійсність, не дає потонути у відчаї, але й заразом не створює жодних ілюзій безумовного геппі енду. Ця історія, яка здатна освітити внутрішню темряву та показати, де знаходиться твоє весло та як ним гребти.
До речі, всі тваринки, що на малюнках Богдани – не вигадки, це портрети справжніх тваринок: ''Це знайомі з бомбосховищ, підвалів, вокзалів Києва, Ірпеня, Одеси та Миколаєва''.
Також це історія і про мінну безпеку. Актуально, на жаль, і сьогодні, і завтра, і ще дуже-дуже довго.
А ще її цікаво читати хоч дітям, хоч дорослим. Це якраз той самий приклад гарної дитячої літератури, що не вичерпує свій потенціал винятково дитячою читацькою авдиторією.
Ця книга не є маніпуляцією іменем пса Патрона. Вона зберігає те світло, що було притаманно образу песика на тому етапі, коли він став відомим та знайшов своє місце в серцях людей. Коли він мав цінність як символ, а не ціну як спосіб заробити легких грошей. І за це велика шана Зоряні та Богдані. Бо всі темпоральні мутації образу героя-рятівника минущі, а сутність його феномену вже напевно буде збережено в оригінальному, а неспотвореному вигляді в часі завдяки й цій книзі також. Книга – це ж не тільки про метафізичне безсмертя, це й про фіксацію описаних вигаданих чи дійсних історій as is, і без жодних змін опісля. Тож хай живе ідея чистої мрії!
