Одна з причин, чому мандрівна Good library опинилася у Львові, – це публічна дискусія «Культурна відбудова чи забудова».
Спільно з America House Lviv облаштували простір відвертої розмови з різними спікерами про те, що турбує представників культурної сфери саме зараз. Принаймні, намагалися не лише намацати найактуальніше й наболіле, а й запропонувати чіткі рішення без ходіння манівцями.
Запрошуємо переглянути запис етеру та поділитися в коментарях своїм баченням, аби продовжити цю розмову.
Дискусію підтримали генпродюсер Radio SKOVORODA Артем Галицький, бібліотекарка і культурна менеджерка Катерина Алексєєнко, директорка Луганського обласного краєзнавчого музею Олеся Мілованова, співзасновник Центру порятунку культурної спадщини Ігор Гармаш і директорка Львівської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Романа Іваничука Тетяна Пилипець.
Пройшлися п’ятьма проблемними колами – чи змінилося визначення поняття культури у світі після повномасштабного вторгнення росії в Україну? чи потрібна культурна стіна? як шароварщина в купі з байрактарщиною впливають на суспільство? Вершина розмови – культурна деокупація на звільнених територіях та формування національної ідентичності як єдиного організму.
Далі – ділимося важливими думками, вихопленими з дискусії.
Якщо міжнародна система миру і безпеки зараз не працює, то що тоді з культурою?
Тетяна Пилипець: Загалом світовий уклад падає і дехто говорить про те, що людство не має шансів. Але я бачу, що передусім українцям треба розібратися зі своїми проблемами всередині, у своєму родинному колі. Бо ми вже бачимо, як доброзичливі сусіди починають розповідати нам, як упорядкувати у своїй хаті порядок. Ми дуже часто й довго це слухали. Тепер маємо сміливість, яка здобувається такою кров’ю, сказати всьому світові, що ми впорядкуємо свою українську культуру самі.
Катерина Алексєєнко: Можливо, ми не дамо нове визначення культури, але ми можемо говорити про нові формати, форми культури. Тобто у нас зараз з’явилася культура волонтерства, культура підтримки й емпатії, культура комунікації, споживання контенту. І це величезне досягнення.
Радикалізація культури – чи потрібна нам культурна стіна?
Ігор Гармаш: Культура має бути різною, якщо брати глобальний вибір. Культура – це втілення змін у суспільстві, а це вже радикальний процес. Тобто культура реагує, резонує і показує продукт цих змін, вона сама по собі є радикальною.
Катерина Алєксєєнко: Дуже прикро, що ми не знаємо своїх класних письменників і мені приємніше говорити про Ольжича, а не про якогось чужого маяковського. А це ж люди, які жили майже в один період. Ми ніколи не будемо такими радикальними через оце перекручування, маніпуляцію «ми станемо такими ж, як вони, ми маємо бути вищі». Тобто висновок, наша русофобія недостатня.
Тетяна Пилипець: У бібліотечному просторі радикальність виникла, неначе потреба дихати – російські книги мають зникнути з доступності публічних бібліотек. Ми не хочемо, щоб у просторі, де умовно перебуває багато молоді, на поличці стояли пушкіни-достоєвські.
Олеся Мілованова: Повинна бути міцна культурна стіна. Не лише між нами і росією, а й усім цивілізованим світом і росією. До того ж, ми не будемо мовчати про присвоєння росією українських культурних продуктів і позиціонування як свого під позначкою «радянського», а не українського.
Що там із шароварщиною і байрактарщиною в культурі – знову на ті ж граблі?
Ігор Гармаш: Усі спроби ділити культуру на правильну й неправильну – це знову глухий кут цивілізації. Це проходили багато разів. І це вже внутрішні відчуття – де є кітч, а де є якась розумна межа. Питання ж іноді не в тому «що» а в тому «як» – як подати, які меседжі транслювати. Мені важливіше працювати над тим, щоб була якість цього продукту. Питання, у кого в руках ці інструменти – якщо вони в руках фахових людей, то вони зроблять усе, що треба.
Катерина Алексєєнко: Я ставила шароварщину і байрактарщину через кому і зауважувала, що поява цих двох понять має різні контексти. Ми всі знаємо, що шароварщина була згори нав’язана. А байрактарщина – це вже суто народне. І тут важливо закцентувати, що кітч наявний в абсолютно всіх культурах світу. І нам треба шукати це коріння, активно досліджувати, препарувати. Якщо ми говоримо про байрактарщину в музиці, то її, думаю, представляють такі собі перебіжчики, які раптом прокинулися і зрозуміли, що вони живуть в Україні, а відповідно треба просувати українську культуру, але вони її не знають. А з іншого боку є середовище, яке пішло копирсатися у своїх архівах, досліджувати, аби диктувати умови цій байрактарщині, аби не дати знову пройти цим «шльопкам-шльопкам».
Артем Галицький: Тут справа у прикладах. Треба показувати приклади, розповідати про нові формати, бо коли людина чогось не знала і не бачила, вимагати від неї чогось іншого взагалі не реально. Тобто завдання тих людей, які щось знають і вміють, показувати приклади, які можна перейняти, наслідувати. Велика сила українців – в адекватності, тобто коли українці бачать певний культурний продукт, вони реагують «ага, це адекватно» і відразу це наслідують. Тобто решті треба дати шанс втілити цю культурну модель.
З чого починати культурну деокупацію після звільнення наших територій?
Тетяна Пилипець: Для мене культурна деокупація – це тільки одне – безкоштовні комфортні потяги, які будуть нас возити туди-сюди. Я вірю, що наша велика провина в тому, що ми свого часу не домоглися, аби Укрзалізниця пускала не дорогі поїзди з максимально комфортним сполученням. Рідні втрачали рідних, бо їм було не по кишені поїхати до одне одного за 1500 км. Інші втрачали колег, бо не мали можливості приїхати й побути разом. Інтернет не вирішує практично нічого, на жаль. Тому ми втратили живу комунікацію.
Ігор Гармаш: Європейці побачили культурно деокуповану Україну лише після того, як з’явився безвіз. Коли люди масово почати бувати в Європі й показувати свою ж культуру. І дивно, що ми цю дискусію завершуємо банальними логістичними поняттями, але від цього ніколи не подінешся.
Катерина Алексєєнко: Культурна деокупація має початися ще з розвитку малого та середнього бізнесу не деокупованих територіях. Але це не просто бізнес, а креативний бізнес. А особливо в містах, які перебувають давно в окупації й сервісу давно не бачили. Прийдуть люди туди, де зможуть прорекламувати, захопити їхню увагу. Ми маємо приєднувати до цієї аудиторії фахівців, які вміють працювати з різною аудиторією.
Олеся Мілованова: Поки триває деокупація нашої Луганщина, ми маємо зрозуміти дві речі. Перше – ми вже втрачаємо наших фахівців, працівників культури. Ми повинні розуміти, з ким ми будемо повертатися додому, щоб культурно відновлювати регіон. А друге – має бути чітка й прозора стратегія розвитку культури на деокупованих територіях.
Артем Галицький: Потягів зараз не бракує. У часі теперішньому мають бути літаки. А щодо давно окупованих міст, то давно собі думаю: це території, де понад вісім років не було української цивілізації. І воно страшно. Але є ще страшніша річ: коли я побачив оце відео, як чувак з Донецька розповідає про те, що там у якомусь маркеті з’явилася можливість безконтактно розрахуватися. І він такий захоплений. І ти дивишся і розумієш, блін, чувак… Монобанк, Нова пошта, Дія! Тобто мають бути отакі швидкі практики на деокупованих територіях. Не може бути так, що в момент деокупації не буде, що запропонувати миттєво. Має бути миттєво. Щоб оця вільна ніша була швидко заповнена нашими продуктами. І хай це буде класне і якісне.
На моменті «вільного мікрофону» спікери розігнали дискусію з глядачами про репрезентацію української культури за кордоном і запропонували конкретні проєктні ідеї для культурної деокупації українських територій.
Пресслужба Good library