Неочікувана війна в Україні стала великим викликом для нашої держави, перспективи її розвитку і навіть існування. Цей виклик прийняла на себе не тільки армія, а й волонтери і добровольці, які активно угруповувалися 2014го і створювали нові батальйони для захисту – «Донбас», «Дніпро-1», «Азов», «Айдар».
Отож, батальйон «Айдар». До його лав увійшли українці різних професій, віку, місця проживання. Одним із його учасників став луганчанин Ігор Орел, який до війни був керівником, видавав україномовну пресу. А після початку подій 2013 – 2014 років вирішив активно брати участь у житті країни. Тож, і пішов до новоствореного добробату, який потім назвали «Айдар». Протягом своєї служби з червня по грудень 2014 року він щоденно робив записи у блокнот, які потім стали книгою «Хроніка одного батальйону».
Ця книга не лише про бойові дії на Луганщині, політичні та соціальні процеси, що відбувались на той час у регіоні, а й про батальйон «Айдар». А це процес його створення, ставлення місцевих до нього, взаємодію між собою та волонтерами, переживання та біль учасників цієї війни.
«У батальйоні луганчан на роту набереться. Ми роз’єднані з родинами і не можемо об’єднатися з ними. Житло наше недоступно та нічого не вартує в ЛНР. Трьохкімнатну квартиру в центрі Луганська продають за 5тисяч доларів. Ось такий мир нам підготував Порох…»
Щоденникові записи викладені хронологічно, без емоцій та власних оцінок. Вони відображують ставлення батальйону та усіх суміжних подій, правда про які досить суперечлива. Але письменник без прикрас відтворює події 2014 року. Так, Ігор Орел не намагається представити добробати єдиними захисниками України, а тим більше її реальними рятівниками.
«Справедливості ради треба сказати – всю лінію фронту тримають і вибудовують військові».
І майбутнє автор за регулярною армією. Він так думає, аналізуючи реакцію ЗСУ на трагедію в селі Побєда Новоайдарського району, де російська артилерія знищила скупчення українських військ.
«Ми бачимо, що з поразок робляться висновки і армія вчиться воювати».
Він спостерігає за жахливими вчинками і подіями без моралізаторства і спроб скерувати їх учасників на шлях істинний. Більше того, він сам є носієм досить правих поглядів. Його політичне кредо таке:
«…Донбас нам треба звільнити, а от сепаратистський прошарок, який би значний він не був – хоч мільйон, треба депортувати та позбавити громадянства без жалю, бо вони українцям жити не дадуть…українцям, як політичній нації, а не етнічній…».
Паралельно з бойовими діями, в яких улітку 2014го «айдарівці» на Луганщині відігравали ключову роль, автор описує і суперечливі епізоди з життя підрозділу – мародерство, жорстоке поводження з місцевими та полоненими.
«Ніч з 15.07.14 на 16.07.14. Сепараторів роздягли, обшукали і закрили в підвал. Пізніше прийшло чоловік 10 бійців і почали їх виводити по одному, і старшина комендантського взводу почав їх бити… Приказував, що це за брата, який загинув в Маріуполі, і плакав».
«Хроніка одного батальйону» – це водночас історія однієї людини і всього батальйону, яка, за поглядом автора закінчилась у вересні 2014 року. Відчувається розчарування автора у тому, що українська армія так і не звільнила підконтрольні сепаратистам райони Донбасу – рідна для Ігоря Орла Кадіївка залишилась у самопроголошеній «ЛНР».
«Історія мого батальйону, який був сформований у травні і воював все літо на Луганському фронті, вже закінчена. Вже немає багатьох тих людей, які складали батальйон. І, що також дуже важливо, навіть військову частину розформовано, а створена нова в/ч. А це вже інший батальйон, з іншою історією… »
Олена Смитаніна