Оля. Коли мене запитують, чи можу я гнівно критикувати книжки, відповідь знайти складно, бо намагаюся знайти бодай щось позитивне в усьому. Олександр із цим зовсім не згоден, бо якщо книга нехороша (редакційне пом’якшення авторського епітета), то тут нічого не поробиш. Тому, іноді наш діалог будується таким чином: Олександр критично громить нещасний твір, а я намагаюся захистити, ну хоча б трішечки. Цього разу, коли ми написали паралельно два огляди на одну книжку, виявили інше – думки зійшлися. Хто з нас був більш критичним, а хто наївним захисником – вирішувати не нам. Почнемо?
Жоель Діккер. І знову привіт! Знаєте, якщо вам сподобалась книга автора, якого ви раніше не читали, не поспішайте одразу хапати наступний його роман – видихніть. Мені здалося, що пан Жоель після успішної «Правди про справу Гарі Квеберта» не достатньо зібрався з думками і змусив себе написати «Зникнення Стефані Мейлер». А тому до цього твору можуть виникнути питання. А, можливо, це лише наша проблема. Натомість, автор, ніби готувався, що на основі цього роману обов’язково знімуть серіал. Одразу два сезони, певно. Але ні, не пощастило.
Олександр. Всех полицейских Америки – от мегаполисов до захолустных деревушек – объединяет одно: мечта как можно быстрее постареть и выйти на пенсию. Парадоксально, но факт, хорошо известный самим служивым: «настоящее дело» обязательно найдется если не накануне отставки, то уж на пенсии наверняка. «Настоящее дело» никогда не случается в жизни полицейского раньше этого срока. Потому-то большую часть службы любой уважающий себя правоохранитель уныло тянет лямку в предвкушении старости. «Настоящее дело» зреет в это время где-то, словно соринка в устрице, превращающаяся в жемчужину. Детектив в Америке вышедший на пенсию без своего «настоящего дела» – жалкое зрелище, как камикадзе, которого откачали.
Такое вот «настоящее дело» нашло и главного героя романа «Тайна Стефани Мейлер», – Джесси. Нашло его за три дня до отставки (назло коллегам-еще-не-пенсионерам). Со всеми присущими ему (делу) тру атрибутами: убийствами, загадочными посланиями (записки и надписи «и настала черная ночь» где ни попадя), гаражом с стенами увешанными газетными вырезками и другим детективным барахлом. И, безусловно, не обошлось без воссоединения с бывшим напарником (на фоне играет Far From Any Road), а также драматичной истории любви (не с напарником) и потери в прошлом.
Оля. Досить типове сюжетне рішення: журналістка веде розслідування справи двадцятирічної давнини, щоб написати книгу. У процесі розуміє, що поліція кардинально помилилася тоді і визнала винуватцем не того і не за той злочин. Буває й таке. Приходить вона до детектива і заграючи натякає, що вона розумна, а він – ні. Нічого не договорює і йде собі на зустріч із таємничим інформатором. Вона ж сама собі детектив. А через декілька днів знаходять її труп. Ну треба ж, яка несподіванка! І це ніякий не спойлер, бо головна сіль не в тій справі, а в подіях далекого 94-го. Розслідування відкрито знову.
І от, детектив Джес Розенберґ вирішив не ходити на пенсію, а зануритися у все багно минулого. Цілюще й не дуже. Змішалося все: драми, розслідування, триллер, кохання, зради… 1994 року почалося все з одного масштабного вбивства. Тоді хтось застрелив родину мера міста Орфеї та випадкового свідка – Меган Паладін, яка вийшла побігати того вечора. Вбивство чотирьох осіб 1994 року запам'ятається ще тому, що це був день початку міського фестивалю. Розслідування стрімко розвивалося у пошуках ворогів міського голови. І «вбивцю» тоді таки знайшли, але до відділку не довезли, бо після падіння з мосту люди нечасто виживають. Що ж, шановні детективи, двадцять років минуло, тепер починайте все спочатку. От тільки жертв стало значно більше, доки хтось ховав сліди. Головний аргумент кровожерливого злодія:
«Якщо ви вбили перший раз, то можете вбити і вдруге. А якщо вбили двічі, то можете вбити все людство. Адже меж більше нема».
Олександр. Действие романа, характерно для Диккера, неспешно и раскручивается медле-е-е-н-н-о-о-о, многостранично и кинематографично. Ну, разные тайм-лайны, бодрая завязка (чтобы сразу наверняка удержать читателя) и всяческие внезапные повороты и яркие, разнообразные сцены. Драматический накал, упоминания сексуальных игрищ (спасибо, только схематично: кто и с кем, когда, но не как конкретно).
Оля. Кінематографічність в усьому, так, і персонажів чимало. До речі, варто подякувати автору за перелік тих персонажів наприкінці, бо у певний момент встигла заплутатися в усіх іменах. Оповідь ведеться почергово від різних осіб: від імені детектива Джесса Розенберґа, сержанта Дерека Скота, заступниці начальника орфейської поліції Анни Каннер, головного редактора «Нью-Йоркського літературного огляду» Стівена Берґдорфа (це особливо пікантна лінія!), ще й записи щоденників персонажів знадобилися тощо.
Олександр. Роман изобилует, и даже на мой вкус чрезмерно, персонажами разной степени значимости для сюжета. Мне кажется, это безусловно субъективное мнение, но всё-таки думаю, что без некоторых линий можно было успешно обойтись без какого-либо вреда для канвы истории.
Например, история Дакоты. Ей посвящено страниц эдак сто, – описано ее детство, взросление, прописаны родители, подруга, школа, зависимость, личный поставщик наркоты, – вся ее жизнь. Играет ли она хоть сколько-нибудь значимую роль в контексте главной истории? Нет. В сущности – это параллельная история, практически самостоятельная книга внутри книги.
Частично бесполезна и история главного редактора «Литерари ревью», Стивена Бергдорфа и его жены, и его любовницы (разумеется, секретарши). История интересна лишь тем, что она закончится одновременно и очень очевидно, и очень внезапно – спойлер – он ее убъет (очевидно), но всем будет побоку (внезапно).
Оля. Квартира Стефані охоплена полум’ям, доки холодне тіло дівчини невпинно тоне, а милий господар книгарні лежить у калюжі власної крові. Ці люди свідомо або ні вплуталися, куди не варто було. «Темна ніч», як би пафосно не звучало це словосполучення, яка постійно з’являється в романі, зачепила багатьох особисто. І водія без шолома, що розбився на мотоциклі. Шкода, йому в цьому допомогли. Або не дуже шкода – не хороша була людина. Обирайте самі.
Думаю, історія вийшла досить цікавою. Шанувальники загадок частково залишаться вдячними, а частково – будуть зовсім трішечки ненавидіти автора за довгі відступи до однієї з паралельних ліній, яка мало чим пов’язана з основною. Натомість, поціновувачі підліткових драм, мабуть, будуть раді тим відступам. Усе завжди так суб’єктивно.
Олександр. Что вы найдете в книге? Убийства, множество убийств, супружеские измены, обманы, коррупцию, нелепые диалоги (время от времени), тайны, узнаете что же такое «черная ночь» и, наконец, финалы. Финал в книге не один, – их несколько. Главный финал – раскрывающий тайну исчезновения пресловутой дуры Стефани Мейлер и несколько маленьких финалов других маленьких историй.
Все действие строится, напоминаю, на событиях 1994 года, – массовое убийство в день фестиваля семьи тогдашнего мэра и некой женщины. И на событиях 2014 года – исчезновение Мейлер и последовавших вслед за этим убийствам. Особняком стоит история Дакоты, без которой всем читателям было бы лучше. И история Стивена, которая бесполезна, но забавна.
Так стоит ли книга того, чтобы ее прочесть? Да, но при определенных обстоятельствах. Например, если вам хочется прочесть легкую книгу, с целью отвлечься от каких-нибудь проблем. Почитать в метро. Где-нибудь на восьмичасовой зум-конференции и прочее в таком духе. Если же вы хотите что-то более серьезное для себя, то лучше прочтите у Диккера «Правду о деле Гарри Квеберта», – она на порядок лучше «Исчезновения Стефани Мейлер».
Оля. А пам’ятаєте, на початку я сказала, нібито автор між написанням романів недостатньо перепочив? Ну вибачте. Але ж пан Жоель повторюється у деяких дрібницях: пише про письменників недолугих, знову маленьке містечко поблизу океану, як покарання деяких персонажів – занурення головою в крижану воду. Але звісно ж, це можна вважати елементами стилю автора, якщо хочете. Чому комусь можна писати купу книг про штат Мен, а комусь – про океан не можна? І знову ж, визнаю, що два романи Ж. Діккера підряд читати не варто було. А можливо, вам навпаки так більше зайде той увесь детективний драматизм? А ви спробуйте! Скажете потім, як воно?
Олександр. Конечно, кто-то может сказать, что большинство детективов – это «одноразовые книги», ведь все строится на тайне. А раскрыв для себя тайну – утрачиваешь интерес. Иными словами, разгаданную историю не перечитывают. Но тем не менее, хоть это утверждение и справедливо для детектива как жанра, есть ведь представители, которых хочется перечитывать (или пересматривать) даже не единожды, вопреки всякой логике. Тот же Холмс, Пуаро, Коломбо и т. п. Эта же книга работает на подтверждение стереотипного представления о детективах, как о одноразовых произведениях.
Резюмируя книгу в целом, со всеми ее историями и тайнами, можно, наверное, сделать один единственно подходящий вывод: если вы хотите кого-то убить, то не стоит особо мудрить, чем мудренее, тем выше вероятность того, что вас вычислят. Будьте проще. Как Стивен Бергдорф.
