Критично-ласкавий огляд роману «Правда про справу Гаррі Квеберта» належить подружжю Букреєвих. То Оля і Олександр. Вони разом читали книгу Жоеля Дікера і майже водночас написали відгук. Третій бібліотекар уже встиг почитати обидва тексти і сміливо заявляє, що, на перший погляд, ця книга, неначе детективна чурчхела, – доїдаєш і захопливо виколупуєш горішки із зубів.
Але краще вже почитайте огляд самі.
Олександр: О, это действительно интересный роман. Он большой, громоздкий, состоит из трех частей и всякой мелочи (послесловия, благодарности, – настоящие и вымышленные). Автор умело заставляет читателя поверить, что история настоящая, а роман документален, что Гарри реален и, соответственно, все прочее тоже. Пришлось с легким чувством стыда искать в Интернете этого Гарри, а то столько раз о нем говорилось как о «величайшем писателе ХХ века», а я и не слышал о таком. В общем купился.
Оля: Молодий письменник – один із героїв – Маркус Гольдман натикається на так звану проблему чистого аркуша. Усі терміни написання нового роману давно спопеліли, а він досі не написав жодного слова. Чи винна в тому слава, що зовсім нещодавно крутила йому голову, чи гамірний Нью-Йорк не надихає, або ж напрочуд турботлива матінка занадто наполегливо хоче оженити свого милого Маркі? Та Маркусу залишається лише одне – поїхати у пошуках підтримки до свого єдиного друга Гаррі Квеберта, до затишної Аврори на березі океану. Гарі – не лише друг, а й колишній викладач Маркуса, його приклад для наслідування, і, звісно, – теж письменник.
Олександр: Первая часть невероятно утомительна. Она одновременно интересна и приторна до зубной боли. Рафинированные страницы признаний в любви. Щенячьей любви, в которой любовники (педофил-Гарри и Нола Келлерган) только и могут что говорить о своих чувствах, о своей любви к своей любви. Страницы напролет: «я люблю тебя, а я тебя, а ты меня, а я тебя люблю люблистее» или, наоборот, далее дословно:
"- Нола... Нам с тобой нельзя быть вместе.
- Почему вы так жестоки со мной? Не хочу с вами больше разговаривать, никогда!" и так далее. Очень тяжело.
Экзальтация чувств достигает апогея в сцене, когда Нола обещает покончить с собой выбросившись из окна. Прелесть в том, что примерно пятьюдесятью страницами ранее нам сообщалось, что Нола живёт в маленьком уютном одноэтажном доме. То есть можно предположить, что суицид будет не из лёгких.
Оля: Поки Маркус насолоджується гостиною, у саду його друга Гаррі знаходять скелет зниклої 30 років тому Ноли Келлерґан. Головним підозрюваним нарекли звісно Гаррі. До того ж, поряд із тілом дівчини знайдено рукопис роману Квеберта, який він колись присвятив їй. Маркус шокований – його наставник тридцять років тому, у 34 річному віці, мав роман з п’ятнадцятирічною Нолою! Невже це він вбив її тоді? Маркус вирішує провести власне розслідування, бо переконаний у чесному імені Гаррі. Одночасно видавець Маркуса змушує його писати роман про цю справу. Якщо такий початок викликає у вас легкий подих скептицизму, гоніть його геть. Бо цей сюжет приховує море питань і таких несподівано майстерних відповідей!
Олександр: Чем дальше ко второй части, тем легче. Динамика сюжета набирает обороты, все начинает нехило так вертеться. Не до сплошных признаний в верности уже. Вторая часть, как и третья, откровенно говоря, это уже чехарда подозрений, обоснованных обвининений, насилия разной степени тяжести и много-много выплывающих на свет Божий секретиков жителей Авроры. Годно, хорошо.
Оля: Зануримося у минуле героїв. Літо 1975 року, Аврора. Гаррі приїздить сюди, щоб написати книгу. Нола закохана у Гаррі, Гаррі закоханий у Нолу. Вона – його муза, він – її все. Вона – дочка священника, завжди мила та усміхнена, працює офіціанткою у місцевому кафе. Її колежанка, Джейн, теж не байдужа до письменника Гаррі Квеберта із Нью-Йорка. А мати Джейн, Тамара, вже подумки спланували заручини доньки з великим Квебертом. Поліцейські тут звикли до цілковитого спокою, як і місцеві жителі, які навіть не зачиняють домашні двері. Нола з невідомих причин гостює в домі впливового бізнесмена Елайджи Стерна, ховає синці на тілі, часто говорить про матір, яка нібито ненавидить доньку. Плітки про отця Келлерґана шепочуть щось недобре. Каллерґани приїхали до Аврори шість років тому після якоїсь трагічної події. Але якої?
Олександр: Вычислить, кто убил Нолу не представляется возможным до самого финала. Иногда может показаться, что ответ уже найден, вот он, ан нет, – ошибочка. Главные действующие лица: Гарри Квеберт, писатель, практикующий педофил, высокомерный мудак, 15-летняя Нола Келлерган (она же покойная), девочка со странностями и непростой судьбой и этот, как его там, нынешний писатель, – ученик Гарри, доморощенный следователь, безответственная, честолюбивая, но в целом добродушная личность. Прочие действующие люди: эксцентричный миллионер (1 шт.), художник (1 шт.), а также психопаты, извращенцы, убийцы, трусы и сорвиголовы в количестве немеряном.
Оля: А отой талановитий художник (1 шт.) Лютер Калеб, він же особистий водій Елайджі Стерна, блукає містом та потай малює дівчат. Хлопчина відлякує своїм покаліченим обличчям, нечітким мовленням… Мені згадуються різні класичні історії на кшталт «Собору Паризької Богоматері». Чому каліка завжди викликає підозри? 30 серпня 1975 року Нола з Гаррі мали втекти назавжди. Він чекав на неї у визначеному місці зустрічі, та вона так і не прийшла. Єдиний свідок, який бачив, як Нола біжить через ліс від якогось чоловіка, – старенька Дебора Купер. Її застрелили того ж вечора. Від Ноли не залишилося і сліду. Гаррі викупив будинок і оселився тут. Хтось забув про цю історію, хтось – сподівався, що дівчина повернеться одного дня, а хтось – погано спав уночі, бо боявся, що правда відкриється. Невизначеність міцно трималася в місті, доки Гаррі Квеберт не вирішив посадити гортензії біля дому і не з’ясував, що його кохана всі ці роки була зовсім поряд.
Олександр: В целом книга получилась достойная чтения. Главное одолеть начало, а дальше никаких усилий над собой совершать не понадобится: сюжет уже не отпустит и кто проломил Ноле череп вы не поймете пока Диккер вам не скажет. Ну, наверное, не поймете. Я не понял. Кстати о Диккере. Как-то принято полагать, что «присутствие» автора в романе дело неблагородное. То есть, автор всегда (если он хороший) угадывается между строк, в стиле, в манере письма. Не более того. Обычно. Ну, как, например, если каждая вторая метафора связана с бейсболом, а вокруг происходит непонятная мистическая хрень, то почти наверняка автор Стивен Кинг. Или, например, если вокруг вылезла из теплого небытия всякая хтоническая хтонь и загадочные артефакты – Лавкрафт. В случае Жоэля складывается впечатление, что он стоит рядом с тобой и постоянно тычит пальцем в книгу и что-то язвительно бубнит. Его личность настолько «выпукла», что проступает на многих страницах находя выражение в проецировании личного восприятия чего-либо в вымышленные тексты, цитаты из «величайшего романа ХХ века» и так далее. Автор как бы дает понять, что в гробу он видел общественное мнение о качественной беллетристике и некоторых других вещах. Цитаты из романа Гарри Квеберта – намерянно отвратительны, советы Гарри ученику (в эпиграфах к каждой главе) пошлее «цитат Стетхема», а учитывая, что Диккер стремится к тому, чтобы читатель во время чтения верил в подлинность истории... Такое. Эдакое литературное разрушение четвертой стены. Хотя и не плохое, вполне умелое.
Оля: Досі не уявляю, як читачі нашої бібліотеки так довго оминали цей детектив. Як я його оминала раніше? Та тепер я переконана, що якщо ви захоплюєтеся заплутаними детективними історіями, не прочитати Діккера – велика помилка. А будете біля моря, будь ласка, погодуйте чайок. Це все про що просила вона. «Прощавай, люба Ноло».
Подружжя Букреєвих
