Внутрішнє відчуття справедливості вимагає від мене написання огляду-продовження наступної книги з серії пригод непосидливого доктора Девіда Гантера. Так, виявляється, що ''Хімія смерті'' Саймона Бекетта була лише однією з. Перша частина ЛітОглядки схована тут.
Дія другої книги ''Записано на кістках'' відбувається через деякий час після бадьорої, хоч і невиразної, епопеї з пошуку серійного вбивці в якомусь глухому селі Англії. Якщо бути точним, то щонайменше через 18 місяців. Не знаю, чи має це значення, але най буде.
Отже, що ми маємо? Доктора, кримінального антрополога Девіда. Дженні — нове кохання нашого героя, проте на глибокій периферії авторської уваги (у них все складно, бо всі хочуть Девіда, а чого хоче Девід – він і сам не знає), та майже вилікувана травма того ж таки Девіда від втрати Кіроаліси і, звісно, нового вбивцю. Навіть вбивць!
Цього разу, на відміну від першої книги, дія відбувається в глухому, відірваному від цивілізації, острові (Руна), а не в глухому, майже відірваному від цивілізації селі (забув назву). Так само маємо погодну драматургію: дощі та бурі у дні смертей і втрат, а сонячні промінчики – коли все більш-менш файно. Утім зараз погода має не суто декоративну функцію, вона є активною частиною історії, впливає на можливості героїв і пояснює передумови певних їхніх рішень і дій. Зокрема глушить зв'язок з Великою Землею та забезпечує тотальну ізольованість острова. Ніхто не може приїхати, ніхто не може виїхати. Стихії та аборигени терпляче (насправді останні не дуже) чекають якнайшвидшого закінчення розслідування.
Загальний перелік ключових осіб:
- інспектор у відставці та його пес (теж на пенсії);
- одвічно напідпитку чинний сержант;
- юний амбітний здібник: молодий поліціянт, що прагне стати детективом;
- трупи, цікаві та не дуже;
- власне Девід, який, до слова, майже прийняв свою сутність та не прикидається терапевтиком, та його вже відомі горішки;
- Стракани — він та вона, головні меценати острова, загадкові молоді люди, що мають вплив і гроші;
- Елен та її донька;
- наївна, але хитра репортерка Меґґі;
- сільське, точніше рибальське, агресивне бидло;
- різноманітні збоченці та інший простий пасивний люд;
- божевілля та мари.
Як всі ці люди між собою взаємодіють? Переказувати всю історію – довга, невдячна справа.
Книга, на відміну від першої, вдалася Саймону набагато краще! Значно цікавіша мова оповідки. Думки героїв більш глибокі. Дії їхні логічніші (не всі). Дірок у сюжеті майже немає. Усе загалом гармонійно та приємно. До самого кінця, але не включно з ним.
У фіналі книги ми бачимо, як Саймон ставить красиву крапку в історії: вбивця попався! Але на цьому стриматися не може – виявляється, що вбивця не один! І це навіть аргументовано та певною мірою логічно. Жодних претензій. Але і після цього Бекетту видається, що цього твісту замало – а раптом не екранізують? – тож додається нова крапка, новий поворот сюжету – уже не виправданий. Саме тут його письменницька вдача або муза від нього відвертається і замість елегантного твісту наприкінці виходить бууууе. Тому моя порада читачам: після того, як Саймон покінчить з викриттям другого вбивці, відкладіть книжку і далі не читайте.
Глибоке занепокоєння та подив виникає від цього абзацу, що раптово з'являється десь там в книзі:
''Між нами [Девід та його горішки/репортерка] виникла певна напруга, коли ми опинились удвох в моєму номері. Ми намагалися не дивитися на ліжко — воно займало більшу частину кімнати, й ми обоє усвідомлювали його присутність. Я сперся на підвіконня, а Меґґі сіла на єдиний стілець у кімнаті''.
Ця наповнена Девідовою потенцією сцена нічим не виправдана та ні до чого не призводить. Ні у доктора, ні у Меґґі не було впродовж всієї книги навіть натяку на якусь зацікавленість одне одним. Ні до, ні після ''напруги''. Ніяких підморгувань чи залицянь. Суха стерильна комунікація. Чому тут і зараз вони не могли відірвати очей від ліжка? Девіде, схаменися, тебе чекає Дженні (хоча може вже і не чекає, ми пам'ятаємо що зараз у них все складно) наяву та Кіроаліса уві сні. Яка з біса напруга? Це так на тебе будь-яке ліжко впливає? Певно невдобно ходити в меблеві магазини з такою реакцією на наявність ліжка в просторі.
Утім узагальнемо враження. Я відверто розчарований книгою. Очікуючи отримати новий посередній, але веселий текст, отримав цілком добротну книгу, у якій майже немає за що причепитися. Тверда, як реакція Девіда на ліжко, вісімка. Принаймні у порівнянні з ''Хімією смерті'', а не, скажімо, Кодзі Судзукі якимось.
P.S. Чув, що скоро буде прем'єра офіційного перекладу третьої частини пригод доктора. Що ж воно буде?
