Мені подобається американський вираз guilty pleasure – маленька насолода, за яку може бути соромно. Вона універсальна, навіть сповнена мудрістю. Не всі, наприклад, здатні зізнатися, що щось, за що їм соромно, насправді приносить їм задоволення. Гарний приклад для розуміння – це класичний Болівуд. Соромно зізнатися, але ж подивитися інколи приємно, чи не так? Або більш сумний — споживати у погані дні копіум воєнного часу.
Роман ''Хімія смерті'' написаний Саймоном Бекетом — моя гілті плеже.
Насправді це добротна книга. Чи варта вона бути прочитаною? Безсумнівно. Чи є там добре закручений (це трилер-детектив, до слова) сюжет? Так. Будуть захопливі несподівані моменти? Так. То чи хороша ця книга? У жодному разі.
Це стисло, для тих, хто поспішає. Трутням суспільства, якщо їм більше немає чим зайнятися, пропоную поринути в огляд глибше.
З чого варто почати? Певно, з сюжету. Фабула проста. В англійському селі завівся павучок. Серійний вбивця-витівник. У тому ж таки селі – Менемі – оселяється чужак, також нещодавно. Але він хороший, добрий, чуйний і ніжний герой з розбитим серцем (проте з цілком цілими горішками). Молодий лікар, що ховається від минулого життя в Лондоні. Приховує свою історію і душевні рани, та хоча всім може й не до кінця зрозуміло, які саме в нього рани, але очевидно, що вони є. Глибокі й болючі. Писати, чи перетнуться їхні дороги, — лікаря та вбивці — несмак з мого боку. Зауважу лише, що лікаря звуть Девід Гантер (Hunter!).
Фан фектс, або цікаві висновки які можна зробити про життя в англійському селі:
— англійське село – це село;
— там немає нормального мобільного зв'язку (особливо це відчутно в місцях поховань та/або там, де власне когось активно вбивають);
— люди там живуть дикі, грубі й ладні шукати відьом ледь не щодня, дай тільки причину.
Автор не надто стримує себе у використанні кліше. З опису його Менема складається чітке враження, що він або ніколи не був в селі, або був одного разу: миттєво забулений і тому ноги його там більше не було. Активно підкреслює соціальну прірву між людьми з міста (Лондона!) та провінціалами, які й спілкуються між собою абияк, з помилками.
Якось я вирішив заїхати в одне невеличке село в Луганській області й не встиг ще вийти з машини, як вже був посланий аборигенами туди, де мало хто хотів би опинитися. Є щось приємне та щемке від думки, як багато спільного є між умовною Курячівкою та не менш умовним Менемом.
Повернемося до головних ліній книги. Себто травми та відчуття провини доктора Гантера за власні горішки. Він досвідчений судовий антрополог, що після втрати Кіри та Аліси (хтось з них – його дружина, а хтось – донька; важко запам'ятати, зазвичай вони виникають на сторінках приблизно так: ''Він згадав про Кіру та Алісу'', ''Йому наснилися Кіра та Аліса'', ''Йому не хотілося говорити про Кіру та Алісу'' і так далі), його родини, вирішив податися в сільські терапевти. Побути інкогніто – у професійному плані – серед простого люду як помічник місцевого фельдшера.
Коли на болотах неподалік знайдуть перше розкладене тіло, то місцева поліція чомусь вирішить, що Девід здатен їм допомогти під час слідства. Ну, як судовий антрополог, що знається на смерті в пізніх своїх проявах. Який саме випадково опинився там, у здичавілому ізольованому селі.
А після довгих-довгих вмовлянь та залицянь з боку детектива МакКензі та, відповідно, абсолютно не вдаваних кривлянь з боку нашого ''терапевта'', вони нарешті стають пліч-о-пліч ув благородній справі: селюки Менема (та мешканець столиці) проти вбивці.
І поки ви готуєтеся дізнатися продовження цієї захопливої історії, пропоную інтерлюдію у вигляді коментаря про роботу перекладача цього видання ''Хімія смерті''. Отже, переклад формально гарний та коректний, не мені, жалюгідному знавцю англійської, про це взагалі патякати, але. Цікаво спостерігати, як впливав настрій перекладача на роботу, коли за використаними словами, недоречними пом'якшувальними суфіксами тощо, відчутно, що от тут він (або вона) робив перерву, а ось тут хотів їсти, тут він був суворий, а тут, після того, як поїв, став добрішим.
Так, одразу після опису важкого нападу панічної атаки, через спогади про трагічну та передчасну загибель “Кіроаліси”, Девід вирішує, що варто “щось куснути” та “вирвати годинку-дві” подумати про буття. Або цікаве рішення перекласти grim task, як “огидне завдання” у контексті того, що це пряма мова професійного судового антрополога (який любив свою роботу в минулому житті) стосовно того, що він планував їхати до моргу, щоб провести ретельне дослідження тіла невинно вбитої жінки, щоб з’ясувати обставини її загибелі, ідентифікувати та знайти щось таке, що могло би дати підказки слідству. Дійсно, огидно.
Утім, повернемося до сюжету?
Варто розповісти про місцевого пастиря. Старого, геть не по-християнськи налаштованого діда. Тут ми теж спостерігаємо свіже та оригінальне бачення автором того, як виглядають типові католицькі священники у британських глибинках. Бо всім відомо, що такі “святі отці” – це вовки в овечих шкурах. Саймон вміло нагнітає атмосферу напруження, що виникає в селі (або виключно в уяві Девіда) через промови панотця. Він закликає парафію діяти голіруч, бо поліція “не хоче або не може” впіймати вбивцю. Заради хвилини слави на телебаченні та радіо він жваво підставляє жителів Менема під приступи колективної параної. Ох-ох! Добре, що ця історія просто раптово обривається і ми вже ніколи до неї не повернемося. Сміливе та оригінальне рішення автора – добряче прописати лінію священника, дати відчути, що його поведінка призведе до чогось екстраординарного, трагічного чогось, що безумовно має вплив та значення для канви історії, а потім ба – і немає продовження. Без нікому не потрібних пояснень чи виправдань.
І особисто від себе, як періодично репортажного фотографа, мене порадував цей пасаж Саймона про поведінку преси на промові цікавого читачеві (мені принаймні точно) трішки божевільного пастора Скарсдейла:
“Він здійняв кістлявий палець та повільно помахав ним до переповненої церкви.
— Ми – ті, хто допустив до такого [має на увазі вбивства]. Змій вільно заповз поміж нас. Нема кого більше проклинати. І тепер ми маємо молитися до Господа, щоб він надав нам сили вигнати з нас Змія! Зависла ніякова тиша, люди намагалися осмислити його слова. Скарсдейл не дав їм шансу. Він задер підборіддя, заплющив очі, спалахи камер вкривали тінями його обличчя”.
Ще раз: “спалахи камер вкривали тінями його обличчя”. Заради чого? LMAO.
От. Як і автор, ми кажемо – та й грець з ним! – та рухаємося далі.
Перейдемо до важливої частини. До почуття провини “просто терапевта” перед Кіроалісою через те, що: а) живий; б) закохався та переспав з Дженні вже на другому побаченні.
Дженні – це дівчина, що як і наш герой, втікає від минулого. Ще й з Лондону. Ще й з емоційними травмами. Гадаю, що їхня зустріч доленосна і те, що сперечатися з цим немає сенсу, їм було і самим відразу зрозуміло. Звісно, що тіні душевних ран стають на шляху пристрасті, але й не настільки, щоб не дати переспати їм так швидко. Утім, у якомусь зі снів Кіроаліса дає Девіду індульгенцію та дозволяє спати з Дженні, як вона не проти.
І все наче складається просто чудово, аж раптом – о ні, тільки не це, не може такого бути – Дженні викрадає вбивця! Хто ж він, загадковий психопат Менема? Чи зможе Девід знайти свою нову подружку? І чи достатньо вчасно?
Етичні міркування не дають мені шансу відчинити цю завісу морбідної таємниці. Вибачте, мої шановні трутні! Але можу розказати, яке враження на мене справила розв'язка роману та розкриття відповідального за злочини. Включно з ним, безумовно переконливою і добре прописаною, мотивацією.
Отже, що можна сказати? Ім'я вбивці має повернути чутливих читачів та читачок у стан глибокого шоку. Бо буквально ніщо і ніде в книзі на нього не вказувало та не натякало. Вважається, що однією з ознак хорошого детективу є те, що читачеві не видається можливим вгадати, хто ж несе відповідальність за скоєні злочини. Але більше значення має не те, що читач, який до кінця знаходиться в передчутті отримання відповідей на всі свої теорії та здогадки, отримує відповіді. Цінність полягає в тому, що ці відповіді знаходять підтвердження своєї доцільності на сторінках книги. Заднім числом, так би мовити, читач починає чітко бачити всі підказки, що були вправно розкидані автором то тут, то там. Картинка нарешті сходиться, усе стає на свої місця. Передбачається, що цілком логічні місця. Вдалим прикладом можна навести Юкіто Аяцуджі з його “Вбивством в десятикутному будинку”.
Але інколи, а це саме наш випадок, до речі, так не стається і відбувається момент унікального читацького досвіду взаємодії з матеріалом, який можна назвати просто: шо? І стається це, ще раз підкреслюю, не через те, що загадки були надто складні, що читачу просто не вистачало ерудиції чи дедуктивних/індуктивних навичок на їхнє розв'язання. Це стається тому і тоді, коли автор на всі питання – як так? – ніжно посміхається у відповідь і тихо шепоче на вушко: just because.
А тепер повернемось на самісінький початок огляду. Ця книга і є для мене втіленням літературного guilty pleasure. Я дійсно отримав задоволення від її читання, розумієте чому, так? І це гарна книга, але на свій манір. Підійде тим, хто хоче відпочити, або нагадати собі, що робить хорошу книгу хорошою, а погану... Ну, ви зрозуміли.
Раджу.
Ох, ледь не забув. Про автора та й про читацьку дедукцію зокрема. Питання таке, чи вгадаєте ви професію автора за наведеною цитатою з книги? Пишіть в коментарях – цікаво! Отже:
“Факт є факт: він намагався мене вбити; але часом я думав, що не все так однозначно”.
