Некатаний раніше мотик «Юпак» припадає старістю у захаращеному сараї Дімона. Бабця заборонила пацану на ньому ганяти. Та й самому Дімі не цікаво рихтувати того «Юпітера», витрачати на нього гроші, яких і так чортма. Він хоче вшитися на заробітки, тому спішно продає мотоциклета.

А на червоне залізяччя ведеться хлопець із сусіднього села Олєжка. Давно мріє про свого моторного звірюку, навіть гроші на нього назбирав. Хіба знав Олег, що краще б не мліти від захвату, а бігти від того «Юпака» щонайдалі, адже колись давно баба Ліда через злющу заздрість прокляла мотика, коли стола й плювалася собі під ноги в городі. Ніби тому, що односельцю Федоровичу дістався той «Юпак» як ліквідатору, а її чоловіку Пантелеймоновичу – дулю з корицею.

І кожен, хто сідлає подарованого державою мотика, опиняється у справжній сраці. Як-от той Олєжка: налигані Віталька і Сірьога намагаються загребти в хлопця «Юпак» пізно ввечері, коли той на зло застряг у глухому селі. Віталік діє рішуче й гамселить сміливого Олега, який вклав у той мотик усі свої сили і гроші. Гнида-опонент кидається на господаря мотоцикла з «розочкою», ріже йому горло та обличчя. Зрештою, залитий кров’ю хлопець перед тим, як непритомніє, чує, як «Юпак» усе ж заводиться, а двоє бидлят щезають у темряві.

Так зачинається книжка року за версією BBC Ukraine 2020 року «Юпак» Сергія Сергійовича Saigona. У далечезному 2018му вже писала огляд на його «Грязь» – книгу історій із фронту. Сам автор – ветеран російсько-української війни. Пише, здебільшого, російською, а репліки персонажів ліпить суржиком.

Тож, якщо купуватимете його «Юпака», звертайте увагу на колір обкладинки: жовта – то російськомовна книжка, чорна – українською. Здивувалася, коли прочитала, що україномовний «Юпак» – переклад. І вельми вдячна перекладачці Вікторії Назаренко за чудовий текст. Не читала книжку мовою оригіналу й не планую, але відчуваю полегшення, що саме цю книгу Сергія Сергійовича перекладачка наділила такою сильною гармонією та виразністю, що інакший формат подання просто не уявляється. От просто. І маю стійку надію, що трофейну тисячу фунтів від BBC Ukraine, письменник витратив на такого ж добротного перекладача.

Якось під час ефіру на skrypin.ua Сайгон сказав, що книжок про справжнє українське село для себе не знаходив. Напевно, навіть книжка «Село не люди» Люко Дашвар не справила враження, хоча у моєму підпільному рейтингу то найбридотніший образ українського села. А Сайгон шукав, імовірно, таке, яке зависло між кінцем 90х і початком 2000х. Воно справжнє, каже письменник про село в «Юпаку»: на сільському дні порсаються люди в абсолютно безнадійних обставинах. Село змальоване так, наче це острівець, із якого неможливо вибратися, а тамтешні аборигени не пристосовані до того, щоб побачити, ба більше, сприйняти інший світ.

Чому «Юпак» може швидко зайти за дві-три ночі? Відповідає короткозора читачка з дуже буйною фантазією: великий шрифт і яскраві образи допомагають книжку проковтнути з великим задоволенням. Швидше за все, ви почнете порівнювати змальоване село із тим або тими, які довелося побачити на власні очі. Принаймні, так сталося зі мною. Чималий клаптик мого дитинства минав у Курячівці, на Луганщині. Це 2000 – 2005 роки. Пам’ятаю когорти підлітків, що фанатично збирають чермет і «оболонівські» пляшки, ховаються за клубом і по колу підкурюють недопалки після односельців-пиятиків. Згадую сільських наркоманів, які налигані в’їжджають на легковушці у магазин-вагончик. Ту вм’ятину, на яку лячно кидала погляд, коли заходжала за дешевими кукурудзяними паличками з беконом. Пригадую малолітніх подружок, що у свої ледь-ледь 10-11 років сновигали з відбитими на голову старшокласниками й мужиками з якихось лівакових сіл.

У «Юпаці» усе гірше – у тодішнє село на Дніпропетровщині заповзають більш «вишукані» форми себе розрадити. І майже щоразу такі івенти закінчуються кривавою сварнею, покаліченими героями або спробами замести черговий злочин посеред роз’яреної п’янки. Село обтяжене покидьками й хитромудрими історіями. Молодь спивається разом зі своїми батьками, а якщо не спивається, то шукає копійку на каторжних підробітках у односельців-ошуканців. Через свої сумнівні методи боротьби зі злочинністю лягаві походять більше на колишніх тюремщиків, аніж на боронителів спокою і закону. Перше малолітнє кохання  не оминає прикра історія з абортом, на який ведуть випускницю школи батьки, бо ж на чадо чекає світло майбутнє в Одесі на юридичному факультеті.

Сайгон карає винуватців на сторінках, де віє вітер степового Донбасу. Знову фронт і знову спроба розсудити всіх на полі війни. Так і стається, адже пацанчик, якого у селі колись нарікали «своїм», на війні обирає сторону ворога й видається зрадливою плямою. Її просто стирають, як і не було.

Відчуття химерні, адже українське село більше не обливається патетикою з відра, кришталева українська мова не зринає з язика селян, а добрі будні трударів-господарників присипані гірким чорноземом, на якому перегинаються разом зі спинами усі надії вибратися із злидоти. Дехто рятується втечею, а хтось застигає у позачассі, так і чекає на свій халявний «Юпак».