«Записки українського самашедшого» з’явилися у грудні 2010 року. Протягом майже семи років читачі розділяються на дві категорії «Що за нудота?» та «Авторська геніальність – невичерпна». Ми ж спробували знайти золоту середину.
У будь-якому випадку, існують протиріччя, викликані першим прозовим романом Ліни Костенко. Факт – «Записки…» припали до душі не всім.
Настрій цього твору, далебі, гнітючий. Світ страждає від постійних війн, масових заворушень, авіакатастроф, природніх катаклізмів. А в Україні – ще гірше. Іде мова про ті часи, коли країна переступає поріг XX століття. Початок нового тисячоліття не приносить жодних утіх. Незалежність сприймається скоріше без частки «не». Головний герой – 35-річний системний програміст. Має вищу освіту, хоче бути науковцем. Хоче, але не може…Бо час такий. Утримувати сім’ю важко, подружнє життя тріщить по швах. А тут ще й величезна ложка дьогтю не змусила себе шукати – героя звільняють із нікчемної роботи. Таку ж нікчемну, виявляється, знайти важко. А на більше – не варто й розраховувати.
«Розумію, чому дружина така нервова. День у день, з року в рік, все життя одне й те ж – становище мови, яка гине, література, яка занепадає, історія, яку не можна читати без брому».
Так у чому , власне, проблема цього твору. Дехто говорить про необізнаність Ліни Костенко щодо тогочасного світу, хтось називає невдалим вибір головного героя – 35-річний програміст, який поводить себе як бабуся, що вічно бубонить та скаржиться на життя, сидячи на лавочці. Ще один недолік роману – мова. Начебто авторка, зовсім не володіючи термінами, нездало вводить їх у діалог або ж у внутрішні монологи героя. А їх – цих монологів – сила-силенна, бо ми маємо справу зі щоденниковими записами. На завершення: роман – зразок невибагливої нудної белетристики. Отак міркують деякі критики.
Думки шанувальників цієї книги, гадаємо, не варто переказувати.
Що скажемо ми? Так, Ліна Костенко – це історичний світоч. У письменниці ще треба повчитися говорити правду. Отож, вона й поділилася цією правдою. Те, що вона бачила та відчувала. Авторка не схибила, сказавши, що в кожного покоління свої кошмари. Так, цей твір – суцільний плач, кошмар, у якому опинилися українці. Питання, чи були вони готові до такого та чи не звикли дивитися на світло з цілковитого дна?
Чи передбачається потепління для України – це те, що бентежить письменницю протягом багатьох років. Який висновок зробили ми: цей твір написаний не для того, аби кожен рядок, міркування авторки, сприймати в якості дидактичних моралізаторських настанов, навпаки – він підштовхує зробити свій вибір, принаймні не побоятися його зробити.