Почну з висновку: книгу Світлани Бєлоусової варто читати не лише під час подорожі Карпатами, а й коли заблукав/ла манівцями власної душі. 

А тепер до початку.

Часом, щоб справді повернутися до себе, треба здійснити мандрівку кудись, де тебе точно ніхто не знає. У місце, яке зриває всі можливі соціальні маски та дарує відчуття переродження. Для багатьох ці місця сили пов’язані з природою.

Так вважає й авторка роману «Приходь без дзвінка. Дванадцять мандрівок додому». А оскільки мені випала нагода не лише прочитати книгу, а й поспілкуватися з письменницею, то я щиро рекомендую всім додати цей твір до reading-list.

А щоб було легше зорієнтуватися, чи пасує роман до вашого читацького настрою, пропоную спершу ознайомитися з ЛітОглядкою. 

«Одного разу Яна сідає у потяг «Рахів — Київ» і знайомиться з дідусем. І, попри зупинки у маленьких селищах, гамір нових пасажирів плацкарту й фізичну втому, дівчина все уважніше слухає Василя Васильовича. Його історія, неначе намистини, нанизується на нитку спогадів її власного життя», - попереджає анотація книги від видавництва «Лабораторія».

Та можу запевнити, що роман є значно більшим за історію однієї зустрічі, а питання, які порушуються у творі, триматимуть у напрузі протягом усієї книги. 

Хочу додати власних читацьких очікувань. Перед тим, як «ковтнути» текст, я наївно вважала: ця історія про світлу ностальгію, подорожі Карпатами та запах волого гірського лісу. Сподівалася, що крізь призму головної героїні, Яни, авторка ніжно проведе мене життям Василя Васильовича. Думала, що ця несподівана, але доленосна зустріч у плацкартному вагоні змінить головну персонажку, додасть їй сенсу та опори.

І я це отримала! Тому якщо вам подобається дрейфувати історіями про справжні, неідеальні походи з втомленим присмаком перемоги, коли врешті гірська вершина скорена, то ця книга однозначно вас порадує:

«Від першої подорожі до останньої я скидала якийсь баласт на землю. І підіймалася на вершини, щоб хоча б там торкнутися щастя, поки ніхто не бачить, поки ніхто не турбує, не псує миті одкровення й оголення перед світом, який сприймає тебе, як комаху, коли ти — хитка й тендітна — кидаєш йому виклик.
“Але я тебе чую, все має бути добре”, — шепоче натомість».

Також треба пам’ятати важливе «похідне» правило від пані Світлани: 

«У горах не спрацьовує буденне «хочу», ти або підкорюєшся природі, або програєш».

Окрім цього, ви отримаєте таку собі зустріч «вчителя» з «ученицею» (Василя Васильовича та Яни), що не обмежується тільки поїздкою з Рахова до Києва, а натомість триває роками:

«Із широко розплющеними очима я ловила кожне слово, і незнайома історія сповнювалася деталями і складалася в єдиний пазл. Здавалося, ми обов’язково мали зустрітися, щоб переповісти одне одному життя. Невідоме «щось» усередині згорнулося клубочком, сховало кігті, якими зазвичай боронилося від оточення, і стало на цю добу беззахисним і слухняним».

АЛЕ! Книга не тільки й не стільки про це. А про що ж? Розповідаю детальніше.

Авторка оповідає нам історію Яни не прикрашено, у деяких моментах оголюючи теми, про які говорять мало.

Наприклад, ми дізнаємося, що родину дівчини важко назвати щасливою: 

«Щоби тебе поважали в родинній зграї, потрібно ніколи не визнавати слабкості, страху і боротися до останнього. Брати – це частина моєї зграї, і я всіляко намагалася бути на них схожа».

Зростаючи зі старшими братами Яна усвідомлює, що «дівочість» – це щось погане:

«Коли маєш старших братів, тобі випадає рости з постійним відчуттям, що бути дівчиськом – це щось другорядне».

До того ж у сім’ї є ще й інші проблеми: один із братів страждає на наркотичну залежність, а також перебуває в місцях обмеженої свободи. Інший – зловживає алкоголем та має проблеми з агресією. У родинному колі панує тотальне неприйняття одне одного. А замість підтримки та любові батьки намагаються з’ясувати, хто «крайній»:

« – Твоя порода, – кричав матері про Артема. 

– Твоє виховання, – не погоджувалася вона».

Візит Яни до брата, у в’язницю, б’є струмом та змушує переосмислити увесь раніше прочитаний текст.  Ця сцена – неабияка сміливість у проговоренні табуйованої в суспільстві теми – сексуального насилля в родині. І далі стає зрозуміло: ця книга може одночасно як тригернути читача, так і зцілити. 

Окрім цього, ми спостерігаємо зсередини, як живеться близьким та родичам людини, яка має залежність – алкогольну або/і наркотичну.

Авторка змушує рефлексувати, дивитися під іншим кутом на людину з клеймом – наркоман. Бо попри очевидну хворобу, ця людина – чийсь син, брат, коханий. Щоразу виринає питання: де ж знаходиться межа між родинною допомогою та всеосяжною жертовністю, яка в результаті робить тільки гірше як людині із залежностями, так і її родичу.

Гнітить питання: де в цьому круговороті болі знайти сили для любові, звичайної сімейної доброти одне до одного? Чи є межа терпінню? А межа турботи? 

Авторка Яниною рефлексією підштовхує нас до думки: життя в кожного своє, змінити вибір іншої людини, навіть найріднішої, часто неможливо. Залишається тільки приймати його. І може здатися, що ця думка неідеальна, але в історії Яни вона є найбільш адекватною.

Наскільки ж я вдячна письменниці за порушену тему і таку ненав’язливу позицію, де читач може сам вирішити, чи погоджується він із нею! Читання роману, для мене, було чимось терапевтичним, через Янину травму я дивилася на наш неідеальний світ і дивувалася великій силі прощення головної персонажки. 

Тому хай вас не вводить в оману анотація та яскрава обкладинка, бо книга, направду, глибша та, може, трошки похмуріша. Це не означає, що в ній немає заявлених карпатських маршрутів, гіркого присмаку різнотрав’я та ностальгії, проте ви маєте бути готовими і до травматичних тем, які я згадувала вище. Це допоможе по-справжньому оцінити роман Світлани Бєлоусової.

А якщо вам хочеться дізнатися ще більше і про авторку, і про шлях написання роману «Приходь без дзвінка. Дванадцять мандрівок додому», то пропоную переглянути ЛітРозмову на нашій сторінці в інстаграмі.

Приємного перегляду!