«Гош у цій повісті є випадковим персонажем». Знайте, це не так. Що б там не писала авторка на початку цієї містичної історії під назвою «Мандрівка людей книги», правда криється в тому, що в цьому романі немає нічого випадкового.

Це перший роман польської письменниці Ольги Токарчук. Друком книжка з’явилася 1993 року в Польщі. В Україні її взяли до рук 2004го, бо саме тоді роман уперше переклали українською. Зараз маємо чудесне перевидання від видавництва «Темпора» у перекладі Віктора Дмитрука.

Невеличка книга описує велику подорож. В одній кареті опиняються куртизанка Вероніка, багатій де Берль та не менш заможний і меланхолійний Маркіз. За каретою біжить жовтий пес. А кучером несподівано для самого себе стає неписьменний Гош, який зовсім не говорить.

«Не треба весь час молоти язиком, щоб бути присутнім, правда?»,

– якось скаже лікар-алхімік Делабранш в одній зі своїх епізодичних ролей. І не помилиться. Змерзлий, обдертий, брудний, геть виснажений Гош ще посмакує виноградом під час цієї мандрівки. А все тому, що був «присутнім».

Група подорожніх, сучасників 17 століття, вирушає шукати Книгу, яка, на їхнє переконання, здатна змінити історію. Колись давно її викрав і сховав у гірській ущелині голландець. Спочатку він вірив, що Книгу можна передати людям, поєднати дух і матерію в нову цілісність і нібито це порятує людство з пласким розумом. Але потім передумав, бо вже почалися війни, розбрат, заграли вогнища і сплодився гнійник людської пихи. Відніс книгу до межигір’я Піренеїв – природного кордону між Францією та Іспанією – де жили ченці-самітники у своєму монастирі, та лишив її там, мовляв, хай людство спершу порозумнішає. І помер. Єдине – встиг намалювати карту.

Повертаємося до туристів у кареті. Їхня подорож починається з Парижа. Так, їдуть не туди, а звідти, до кордону з Іспанією. Зі спальниками, кіньми, шовковими панчішками, ковдрами, запасами їжі. Як довго їхати? Якими шляхами? Через яку небезпеку доведеться пройти? Про це все дізнаємося вже впродовж дороги. Від Гоша ви не почуєте жодного слова. Принаймні поки що. Він просто мовчки досягає максимально шокованого стану від розвитку подій і гірко сумує, коли мандрівникам доводиться обміняти коней на мулів.

Я вже казала, що це невеличка книга? Не та, яку шукає товариство французів (та нібито значно більша), а оця, про яку ми зараз натхненно говоримо. На мою короткозору радість, шрифт «Мандрівки людей книги», структура і розміщення тексту на сторінках – неймовірно сприяють читати у своє задоволення. Як на мене, це важливо вказати, бо «Темпора» дуже постаралися зробити це видання дуже якісним. Ба більше, така сприятлива технічна обстановка книжки компенсує і навіть збалансовує сприйняття діалогів про метафізику, трансмутацію металів, наукове обґрунтування «утворення майонезу» чи способи вирощування гомункулуса.

Від цих розмов іноді стає душно. А інколи і я не проти всістися поруч у зручне кріселко з келишком чогось дуже вишуканого і послухати про апарат для дистиляції, який, виявляється, винайшла жінка – нібито це була Марія Олександрійська.

Цікавою жінкою видається і Вероніка. Їй сняться моторошні сні, вона не проти годувати гомункулуса есенцією власної крові, по самі вінця западає на жонатого Маркіза, хоча і він не пручається, і віддається цьому коханню з усією пристрастю. Мета Маркіза здобути Книгу – стає і її метою. Хоча не такою усвідомленою, як у цього меланхолійного і далеко не холостого шукача істини. Але Вероніка, упевнена, зацікавить своїми поглядами на тодішню роль жіноцтва у світі, який опиняється перед чимось велично прекрасним або велично трешачним.

 «У старших сестер мужність асоціюється з тяганням за коси за мовчазного схвалення світу».

Позначаю собі цю цитату з великою прихильністю, адже у Вероніки пробуджується боротьба за себе. Вона лише нещодавно відмовляється від своєї старосвітської ролі – жити за рахунок власного тіла. І отримує чи то визволення, чи то… Маркіза. Тут уже самі для себе відповісте.

Маркіз тим часом ниє, буцім Вероніка його надто палко кохає, аж так, що йому весь час хочеться «її мати». І це заважає йому думати про Книгу, віддатися цій місії сповна. Вероніка плаче, страждає, впадає у маячіння. Маркіз іде далі. Гош – поруч. Поруч з Гошем – його жовтий пес. Куди вони доходять – до Книги чи до краю? Розв’язка вас подивує. Серйозно, ви очманієте.

Чи продовжу я досліджувати творчість пані Токарчук? О так.