Довгоочікуване, принаймні для мене, повернення славнозвісного (на загальну думку) доктора Девіда Гантера — «Шепіт мертвих: третє розслідування» Саймона Беккета! КСД, 2024.

Перш ніж читати далі, наполегливо раджу ознайомитися з оглядами перших двох історій. А саме:

— «Хімія смерті: перше розслідування».

— «Записано на кістках: друге розслідування».

Це досить важливо, і для розуміння критичних зауважень з мого боку, і однаково для історії самого Девіда — розслідування різні, але деякі передумови особливостей його поведінки є наслідком подій, що трапились з ним у перших двох частинах. Зокрема хто такі Кіроаліса та Дженні, про яких він мимохіть згадує, та який вплив вони мають на його світосприйняття. Утім привиди минулого — буквальні та метафоричні, — існують тут радше як допоміжні інструменти підкреслення драматичної природи нашого героя.

Дія нового розділу в житті Девіда відбувається в Америці. Він приїхав сюди, щоб а) втекти від минулого (вочевидь, дійти до певних висновків відносно ефективності попередніх «втеч» власний досвід його не спонукав) і б) підвищити свою професійну кваліфікацію — він судовий антрополог — або, з його слів: «зрозуміти, чи я ще можу працювати». Ноксвілл, штат Теннессі: «ферма тіл», прекрасне місце для втілення будь-яких з означених доктором цілей.

Почувається він дещо нервово і тривожно. Його можна зрозуміти, адже де б він не опинився, рано чи пізно, так чи інакше, хтось обов'язково захоче його вбити. І в себе, як професіонала, він знову перестає вірити. Про це говорять ненав'язливі пасажі, що зрідка трапляються сторінками роману: «мене й надалі гризли сумніви» (с.29), «я, здається, втратив не тільки селезінку, але й упевненість у собі» (с.29), «чомусь нервував дедалі більше» (с.29), «нерви геть розходились» (с.30 і далі практично до кінця книги). Ці настроєві коливання він зможе опанувати лише згодом, коли нарешті з'явиться новий охочий його вбити.

Як і раніше, нам варто відразу розділити Девіда на дві особистості, що співіснують і ніяк не впливають одна на одну. Перша — власне доктор. Друга — його горішки.

Останні діють автономно від Девіда-особистості, жодні раціональні обставини не сприяють їхньому прояву на сцені. Саме тому варто виокремити їх як окрему самостійну та рівну в правах одиницю. Так, під час розтину тіла (жертви безжального холоднокровного вбивці) на активній фазі розкладання, — а це запах, черві, комахи, шкіра сповзає, чорний гній розтікається підлогою — читаємо, що у помічниці «пишні форми». А у ліфті, приміром, між ним та суворою холодною поліцейською Джейкобссон, на рівному місці бачимо, що «напруга між нами, здавалося, зростала з кожним поверхом». Після ліфту напруга якось зникла і щось подібне до неї з'явилось ще один раз, за обставин, що не дають йому жодної честі.

Для допитливих: «я раптом усвідомив, як близько ми стоїмо, як аромат її тіла після довгого дня перекривають легкі парфуми», а час та місце дії — будинок його друга, коли його вагітну дружину щойно викрав серійний вбивця.

Якщо в першій та другій частині природа грала чималу роль для підкреслення драматичного сюжету, то тут пейзаж існує в більш пасивно-вираженій формі. Те саме і з оточенням: якщо в першій частині бачимо ізольоване здичавіле село, а в другій — як воно суттєво впливає історію, то в третій — автору вдалося уникнути цієї спокуси. Та і вже згадані горішки проявили себе недостатньо (у порівнянні з першими «розслідуваннями») активно.

Мова автора подібна до першої частини. Короткі фрази, багато дії, менше розгорнутих діалогів. Читається легко та невимушено. Стилістично, загалом, витримано гармонійно: поверхнево та за усіма канонами детективних кліше. Періодично трапляються деталі чи уточнення, що не мають жодної ваги і ні до чого не призводять. Наприклад, у Чикаго Девід очікував літак дві години, що не вплинуло ні на його настрої чи дії, ні на сюжет книги. Або випадкові каламбури, які від своєї ненавмисності стають водночас — парадокс — менш та більш смішними. На кшталт того, що коли з'ясовується, що вбивця використовував для викрадення жертв карету швидкої, зустрічаємо: «[ім'я вбивці] хотілося вивезти її [жертву] якомога швидше». Чи скажімо «на горизонті майоріли вкриті туманом Смокі-Маунтінс. Варто було окинути поглядом весь їхній обшир, щоб тверезо оцінити неосяжний простір пошуку» або «Доля кинула до твоїх ніг умираючу жінку, а тепер знову втручається доля», де авторська майстерність, вочевидь, об'єдналася з уважністю відповідального за друк видання редактора. І ще, ви дивилися коли-небудь серіал «Інспектор Клот»? Якщо так, то ця цитати має вас потішити:

«Ремені та гвинти блищать у світлі лампи. Щоразу ти поліруєш їх, натираючи шкіру воском, доки вона не стане м'якою та еластичною, а сталеві інструменти засяють».

"This is Maniac FM, the number one station for psychopaths tenderly stroking potential murder weapons in dimly lit lairs nationwide."

Чимало героїв книги (практично всі) мають картонну природу і ніяк себе не проявляють. Наприклад, дружина найближчого друга і вчителя Девіда: ми знаємо лише, що її звуть Мері та «вона чудово куховарить». Відомий біхевіорист — професор Ірвінґ — постає перед нами самозакоханим та самовпевненим, естет шляхетного роду, так би мовити. А після того, як вбивця його викрадає, назавжди зникає з поля не лише нашої читацької уваги, а й для самого Девіда («я майже забув про психолога»), повертається він лише за п'ять розділів потому.

Цейво. Власне сам сюжет, про що він? Маємо вбивцю, жорстокого і винахідливого психопата. Його одержимість — спіймати мить, коли життя, дух, покидає тіло. Для цього він робить фотографії агонії своїх жертв, вивчає вираз їхніх очей, дрочить, тощо. Живе бідненько, самотньо. Як і будь-який подібний персонаж в подібній літературі, він щосили намагається втрутитися у процес слідства, маніпулювати ним, викрадати тих, хто його розшукує. Будує різноманітні хитрі пастки. Короткі історії про його минуле ніяк його дії не пояснюють — ні в минулому, ні в сьогоденні. Тобто вони просто є. Але сильно критикувати це складно, оскільки в реальному житті минуле серійних вбивць так само не пояснює вчинені ними вбивства.

Девід, звісно, опиняється в центрі всіх подій. Його, попри власні сумніви у своїй компетентності, усе ж долучають до розслідування. І, звісно, він стає небайдужим вбивці.

Девід вчиться довіряти інтуїції і винятково завдяки цьому випадково знаходить вбивцю. По-справжньому корисних слідству знахідок він не приніс, але зміг грамотно скористатися тими, які виявив його близький друг та вчитель, — Том Ліберман.

Усе закінчується добре. Девід повертається додому в Лондон та, якщо я правильно зрозумів, планує бухати. Тож, можливо, що наступну частину присвячуватимуть ще й боротьбі з алкоголізмом. Проте це лише припущення. Вбивця — і сам KIA, а значить, спитати в нього вже нічого не вдасться. Ірвінґ, Том й інші жертви десь тихенько розкладаються. У Теннессі стало безпечніше.

Хороша книга.