Анастасія Левкова не росла в Криму. Але це не завадило їй так майстерно провести читачів його різнокультурним стежками. Авторка подорожувала півостровом, вивчала його історію і кримськотатарську мову протягом десяти років. Роман “За Перекопом є земля” – багатошарова мозаїка з численних інтерв'ю з кримчанами різних національностей і поколінь, свідками тих чи інших подій на півострові, носіями простих і не дуже історій. Та жодну з цих розмов ви не прочитаєте тут буквально. Вони розчинилися, як сіль у воді, в єдину оповідь.

Оповідає історію головна героїня роману Оксана Утаєва:

“Аліє, Альона і я. З наших імен, написаних у рядок або стовпчик, можна читати історію Криму – чи принаймні один з її розділів. Утім, поверховий погляд на ці три імені точно помилиться. Альона – з її російським іменем, – українка. Я, з моїм українським іменем, була росіянкою. І ця омана в іменах робить картину ще опуклішою та виразнішою”.

З дитинства Оксана стає близькою з Аліє і її великою сім’єю Маметових, де слухає кримськотатарською не лише казки. Вчити мову дитині виявилося нескладно.

Там вона дізнається про “сюргюнлік” – насильницьке переселення, депортацію. Найперше з пісень Аніфе-біти – прабабусі Аліє. Спочатку вони здалися їй колисковими, щоправда, дуже тужливими.

Загалом роман – цінне джерело кримськотатарських традицій і слів, авторка часто наводить приклади кримськотатарською, пояснюючи значення тих чи інших речей. Я вдячна за таку можливість – наблизитися до їхньої культури, відчути і краще зрозуміти.

У родині Утаєвих спілкування доньки з Маметовими не схвалювали, особливо тато.

Дівчина пам’ятає, що говорити про день депортації  – 18 травня – було не прийнято. Гірше, коли цю тему топили в радянських наративах про зраду – буцімто підтримували нацистів під час Другої світової, за що їх і вислали. І нівелювали щонайменше той факт, що тисячі кримських татар насправді були солдатами червоної армії.

Оксані така несправедливість болить, що не дивно. Корінному населенню Криму було складно повертатися додому, навіть після офіційного дозволу. Уявіть, бути виселеним вдруге, а може і втретє, починати спочатку знову і знову, насилу отримати роботу, змиритися, що земля предків тобі більше ніколи не належатиме. А потім іноді ще чути оте їдке і штамповане “прєдатєли”.

Пізніше ми побачимо, що ціна повернення стала чи не найпершою причиною, чому багато татар не покинули півострів після 2014го. Вони надто довго прагнули потрапити додому, щоб залишити його знов.

Але до цього ще далеко. Поки йдемо через дитинство, шкільні роки і юність Оксани.

І от вам відкриття від наївної мене. Я ніколи не думала, що вже за часів незалежної України в Криму було аж настільки мало україномовних шкіл. І аж так забагато російського флоту. Сторінка за сторінкою відчувається, що російський вплив на півострові завжди був. Але разом з тим, люди точно знали, громадянами якої країни вони є і навіть не замислювалися, що може бути якось інакше.

Завдяки новій вчительці, Оксана краще знайомиться з українською літературою, мовою, досліджує історію. Потім дискусійний клуб і його тренер Ахтем допоможуть їй нанизувати нові й нові намистинки пізнання себе та світу. Студентські роки, улюблена робота в музеї, грантові міжнародні програми – час змінює декорації, переплітаючи кохання – підліткове, а потім і доросле. Роман з особистими драмами, подекуди жартами, живими діалогами. Усе це читається легко, часом із відчуттям морського вітру і сонця на обличчі. І якогось прикрого смутку від того, що все це чиєсь мирне і домашнє, але минуле.

А потім холодною хвилею сюжет заносить у 2014й.

Ви можете володіти будь-якою інформацією про події, що призвели до анексії Криму тоді. Або не знати нічого. Ви можете бути переконані, що нібито там усі мріяли приєднатися до РФ, або можете вважати, що  цього геть ніхто не бажав. Можливо, правда – десь посередині всіх крайнощів. Але чого б там хто не хотів, – говорив або мовчав – ніхто ж насправді нікого не запитував.

Навіть люди, які дійсно стояли на вулиці з російськими прапорами, могли мати собі різну мету мітингів. А як же всі, хто тримав український прапор? Або не тримав жодного, розгублено намагаючись зрозуміти, як і від чого захищати свою сім'ю?

Подумайте про українських військових на півострові, які залишалися сам-на-сам з новоприбулими “колегами”.  Без наказів своєї верхівки, без підтримки. Прочитайте, чому бій було програно до початку. Як це – залишатися вірним своїй присязі й бути звинуваченим у зраді Росії? Абсурд, спектакль, завіса.

Подумайте й про культурних діячів, кому прозоро натякнули, що варто залишити півострів. Або ж ув'язнили.

Просто прочитайте.

“За Перекопом землі немає” часто говорили в Криму, підкреслюючи його відособленість. Цей вислів працює по обидва боки. Але за Перекопом земля є. І що важливіше – по обидва боки від Перекопа є люди.