Почитати хорватську письменницю і журналістку Славенку Дракуліч схотілося після її скандального коментаря на Lviv BookForum 2023. Під час дискусії «Війна як крах цивілізації: чи буде щастя після війни» Дракуліч висловила думку, від якої відверто закипів чайник. Гей, а це точно та сама легендарна західна інтелектуалка? Письменниця поставила знак рівності між досвідом української матері і російської, які втратили своїх синів під час війни. Війни, яку розпочала росія. Цю сентенцію вона закинула у свою нову книгу «Війна всюди однакова», яка лише у моїх книжкових планах. Та я досі не знаю, чи наважуся її прочитати. 

Тому беруся за ту, яка справила дуже яскраве враження на світ ще у 90х роках. Тоді книгу «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» активно перекладали, перевидавали різними мовами і навіть уводили до університетських програм. Натомість в Україні книга з’являється аж через 30 років після шаленого успіху. Ні-ні, у нас вона теж успішна й навіть приголомшлива. Але, Йосип голий, 30 років! 

Тепер я розумію, чому ця робота Славенки Дракуліч популярна. Бо документальна, бо відверта, з чітко виведеними причинами і наслідками такого довготривалого паразитування комунізму і його краху. База книжки – це історії звичайних жінок, які знімають залізну завісу з посткомуністичних країн, розповідають про деталі свого особистого життя в умовах дефіциту, рівної бідності, пильнування гостроокої партії, колективного страху і байдужості, відсутності прокладок, тампонів і нормального порошку, параноїдального накопичення, нашпиговування своїх шаф і шухляд усяким їстівним і не зовсім, зберігання допотопного мотлоху на фоні постійного очікування – навіть ті «блага», що є зараз, можуть будь-якої миті зникнути. 

Часто це дбайливе інтерв’ювання відбувається на різних кухнях. Ніби саме там концентрація всього найяскравішого, зворушливого, інтимного і трагічного – що сплелося воєдино. 

Дракуліч їде до Варшави, Східного Берліна, Бухареста й Будапешта, Заґреба, Софії, говорить зі своїми тамтешніми подругами, колегами, рідними. Вона багато спостерігає й слухає. А ще згадує і порівнює зі своїм життям, досвідом своїх батьків і бабусі. Дуже важливі епізоди її комунікації з донькою, народженою у новому світі, та багато-багато шпильок комунізму, які активно проштрикають спогади, прослизають у реальність. Він наче хапає за комір і тицькає у ностальгію, пробуджує якісь отупілі звички й ритуали і навіть присипану пилом параною. 

Кінець комунізму й досі далеко, адже комунізм — більше, аніж політична ідеологія чи метод урядування: він є станом душі. 

А потім мені спадає на думку от що. Залишок комунізму кублиться в ностальгії. Там йому тепло і затишно. Він оживає, щойно з’являється натяк на якісь зміни. А комунізм виховав одну реакцію на всіх – ставитися до змін з пересторогою, пильнувати, боятися, адже раніше всі ці зміни були лише на гірше. 

Ця пухлина пролізає у шкалубини «романтичних» спогадів про єднання під час бідності, усі ті кривди і біди, які люди ділили і переживали колективно. Молодість у переповнених комунальних квартирах зі спільними пральнями і туалетами, знецінення, хоча ні, радше цілковита заборона приватності, одноманітність, «екосвідомість» через підтирання газеткою, мрії про полуницю і банани (це хай краще дітям лишається), хутро на плечах як прояв зневаги до всіх тих, хто має жити в однаковій бідності, багаторазовий ремонт панчіх нейлоновою ниткою, пральна машинка як символ вищості й багатства або ж її перевтілення в непрактичний елемент інтер’єру з вишитими серветками на поверхні. 

Добре, що всі ми були бідними, але погано, що ми цього не знали.

Дракуліч можна дуже довго й навіть занудно цитувати. Але хочу зауважити – ця жінка зірвала неймовірні овації у західної аудиторії, так званих представників капіталістичного світу, геть іншої реальності, від якої у носіїв комуністичної пам’яті відверто скрапує зі стріхи і постає цілком справедливе питання – «але чому?». 

У книзі авторка жаліється, що Захід її нібито і слухає, але висновки робить дуже відсторонені від тієї реальності, яка була насправді. Часто це абстрактні, критико-антологічні шмарклі, що нівелюють справжні проблеми жінок у комуністичних країнах, яким насправді начхати на якийсь там міжгалактичний публічний дискурс чи профеміністичну критику, якою там і не пахло, адже жінки не мали жодного впливу на політику, ба більше, на власне особисте життя. У тих жінок блищали очі саме тоді, коли хтось із Заходу привозив прокладки і тампакси. 

Підозрюю, що причина насправді в нас. Міста вбили десятиліття байдужості, нашої впевненості, що хтось інший – уряд, партія, хтось «нагорі» – нестиме за це відповідальність. Не ми. Бо як же це можемо бути ми, якщо ми не керуємо навіть власним життям?

І наостанок про Берлінську стіну. Коли вона впала, почалися туристичні тури до Східного Берліна як місця не те щоб сакрального і значимого, а такого, де можна заглянути у сувенірну крамничку й купити розхайпований камінчик з поваленого муру. Дракуліч звинувачує берлінців і туристів у слабкій пам’яті, її гнівить, що місце великої трагедії перетворилося у задекорований простір задля гострих вражень. Мені це дуже перегукується з нашим подекуди недозрілим (з очевидних причин, бо війна триває) відрефлексуванням війни. Але тут я сфокусуюся на вкрай ницих явищах, коли символічні речі часто стають об’єктами збагачення і тупорилої реклами. А з іншого боку є шматочки металу з Азовсталі – і це вже чиїсь кулони або браслети, на які задонатили, щоб підтримати ЗСУ. Тут наш мотив – донати і збори на армію. Мотив, який описує Дракуліч, – сувеніри і слава. 

Мені 29, і я точно не та людина, яка порівнюватиме написане з досвідом, що нашарувався в Україні. Упевнена лише в тому, що моя бабуся щиро подивувалася б деяким оповідкам і спогадам, змальованим у книжці. Скажімо, часто вам ваша бабуся-українка розповідала про йогуртові масочки, подорожі до родичів-європейців, з якими можна було помірятися рівнем зубожіння і розказати про свої комуністичні будні? У моєї – точно такого не було. Здається, бабуся лише один раз вибиралася до моря, до нашого моря – і то це була гаряча путівка для відданих і працьовитих робітників. Але я тут не для того, щоб діставати мірило болю і несправедливості в наших країнах. І їм було кепсько, і нашим людям теж було кепсько. Відмінність, напевно, лише в тому, що українців совєти хотіли знищити як націю, і повномасштабне вторгнення росії в Україну є продовженням цього прагнення з боку нащадків-імперіалістів. Також різниця в тому, що в центрі Європи вже майже два роки триває геноцид українців руками росіян, а західні інтелектуали, по суті носії свого травматичного досвіду, глибоко опрацьованого та осмисленого, досі шукають і чомусь знаходять «хороших рускіх», у яких пережитки минулого стали зародками нових злочинних цінностей. 

Якось так.