Діти люблять ставити багато питань. А нам, дорослим, доводиться час від часу сушити голову, як правильно / коректно відповісти. І часто в різних незручних ситуаціях доводиться вигадувати або навіть приховувати правду.
«Тату, а коли повернеться наш котик?», «Чому бабуся більше не приходить до нас?», «А ти теж помреш?». Думаю, усі батьки хоча б раз чули такі питання від своєї малечі. Так, тема смерті складна. По-перше, через абстрактність поняття. По-друге, одне необережне слово може травмувати дитинку, запустивши вервечку страхів і фобій. Тож, що робити? Банально – почати потроху читати й пояснювати. Добрий провідник і помічник – книжка, яка лайтово познайомить із доволі сумною частиною нашого життя.
Насправді в дитинстві зі мною не говорили про смерть. Усе сталося якось мимоволі. Пам’ятаю, у мене був рудий котик. Але у якийсь момент він зник. Так, він помер. І мені про це сказали, доволі стримано, але правдиво. Це було моє перше знайомство з життям у його інших виявах. А тоді померла прабабуся. Тоді я вже знала, що вона ніколи не повернеться. Навіть зараз, пишучи цей огляд, згадується все пережите. Мені було десь 9. Далі що старше я ставала, то спокійніше ставилися до смерті. Філософський підхід приходить згодом. Але якби мені хотілося, щоб хтось пояснив мені тоді, що таке смерть. І як боляче буває у маленькому серці від втрати близької людини. Ба навіть від втрати свого улюбленця.
У 3 – 4 роки діти починають цікавитися смертю. Вони ще не усвідомлюють її конечності та невідворотності, сприймаючи все за сон, хворобу, відсутність чи «поломку». Так, з власного досвіду скажу, що колись у плюс-мінус 5 років знайшла мертвого горобця, що ніяк не хотів оживати і повертатися до тями. Було дуже-дуже сумно.
Часто у віці до 5 років діти відчувають провину через смерть близької людини, бо могли, наприклад, сердитися на неї напередодні. Дітям часто бракує слів, щоб висловити емоції, тому спокійна, турботлива атмосфера і розуміння вкрай важливі.
Спокійна і грайлива атмосфера про відхід літніх людей у засвіти описана в книзі Тані Стус «Моя Ба». Це історія-малюнок про дитину та її любу бабусю (прабабусю). Вони весело проводять час. Мають свої ігри – у черепаху та надзвуковий літак, жирафів, які не чують, шпигунів, що слідкують на лавці чи котів, які вміють мурчати.
Книжка Тані Стус добре пояснює, що таке старість і вікові зміни, які часто обмежують людину. А ще вчить більш уважно та поважно ставитися до людей третього віку. Звісно, історія розказує і про смерть. Але Ба завжди залишається у найпотаємнішому місці – дитячому серденьку.
«Серце, плач» від Ґленн Рінґтвед і Шарлотте Парді – мініпритча, у якій трійко дітей намагаються зупинити Смерть, яка прийшла за їхньою бабунею. Діти пригощають гостю кавою та розпитують про її наміри.
Книжка написана в спокійній манері. Дещо філософська, метафорична вона прекрасно показує контраст у нашому житті: радість і горе, плач і сміх, сонце й дощ. «Чого було б варте життя, якби не існувало смерті? Хто радів би сонцю, якби ніколи не бачив похмурого дощового дня? Як людина тужитиме за днем, якщо не знатиме ночі?». Як на мене, красномовне пояснення невідворотності та природності смерті.
Смерть все ж забирає бабусю. Її душа вилітає у відчинене вікно. Тепер саме воно стає ніжною згадкою про свою рідну людину.
Привиди. Діти їх бояться і захоплюються одночасно. Саме містичність смерті пробуджує дитячу уяву, щоб якось пояснити те, що важко осягнути.
Привидом стає дідусь Есбена, маленького хлопчика з оповідки «Мій дідусь став привидом». Кім Фупц Океасон та Ева Ерікссон розказують, як завдяки своїй уяві дитина приймає неминучість смерті.
Дідусь протягом декількох днів приходить до свого онука у вигляді привида. Щоночі вони бавляться, розмовляють і гуляють удвох. На ранок дідусь зникає. Історія побудована на флешбеках Есбена, який згадує приємні моменти: риболовлю, заховані льодяники у верхній шухляді комода, саджання дерев і катання на атракціонах.
Усі дні стають для Есбена сходинками до дорослішання. Він потроху відпускає свого дідуся, що затримався тут з важливою місією (про неї він не говорить уголос) – правильно попрощатися, сказати «дякую» за час, проведений разом і те, що вони були просто онучком і дідусем.
Так, говорити про смерть важко. Навіть дорослим. Це доволі болюча тема, яку хочеться оминути, якомога швидше пережити. Однак вона є логічною частинкою нашого існування. Усього життя всіх істот. Не бійтеся поговорити про неї зі своїми дітками, тим паче, що на допомогу приходять яскраві книжечки.