Авторки цього огляду міркують про специфічні біологічні властивості гнид – глобальний паразитизм комуністичного порядку. А ще про людей, українців – і це важливе уточнення, адже за кілька років до незалежності в Україні мало хто знав про те, що десь там, у далекому виправно-трудовому таборі Пермської області помирають українські дисиденти, правозахисники, яких нікому було захистити на той час.
Мета бібліотекарок – висловитися щодо справи Василя Стуса, згадати про інших дисидентів, підтримати журналіста та історика Вахтанга Кіпіані, що відстояв у Київському апеляційному суді право книжки із зібраними документами з кримінальної справи Стуса, бути почутою у всьому світі. А не так, як це було за часів пана Василя, – «свої» в Україні не друкували, а за видання творів в інших країнах карали і звинувачували в антирадянській агітації.
Отож, ви є свідками цієї розмови бібліотекарок, яка починається саме зараз.
Настасія. Гниди. Хто не знав, це личинки вошей. Вони прикріплюються до волосини чи одягу, щоб за 5-7 днів з’явитися на світ. А все задля того, щоб кусати свого носія, паразитувати на ньому і примножувати власну вошачу імперію.
Після цих слів здається, що ми наїлися блекоти. Нє. Мета існування вошей нагадує сенс буття російської комуністичної імперії. Вона так само жили за рахунок своїх громадян, копошилися у їхніх головах і кусали за всі місця.
Кусали боляче, а іноді смертельно. Здається, уся історія Радянського Союзу – це шлях людожерів та серії актів ритуальних убивств на славу партії. Незгодних померти заради цього карали ще жорстокіше.
Одним із тих, хто вирішив протистояти країні ковбаси за 2,20, став Василь Стус. Українець Донбасу, поет, перекладач, правозахисник, учасник Української громадської групи. А ще чоловік, батько і дідусь.
MC Юля. Так, це доба, коли карають «небезпечних» правозахисників. Що таке 13 років для Василя Стуса – ув’язнення, заслання, місяці у слідчому ізоляторі, допити, судові засідання, вироки, голодівки протесту в таборі суворого режиму.
Стус помер у 47 років і причина його смерті достеменно не відома. Маємо лише версії – серед яких переохолодження у камері, серцевий напад, удар карцерними нарами, вбивство.
Письменнику було 34, коли проти нього завели кримінальну справу. Займався Стусом тодішній сесерівській комітет державної безпеки, а завершував карну процесію Київський окружний суд. Тоді, 1972го, Стуса звинуватили в антирадянській агітації та пропаганді, бо писав він «ідейно-шкідливі» твори і листувався зі знайомими якось не по-совєцьки, гнівався на владу, будні порівнював із життям у домі примусових робіт, а пристосуванців називав «бездушними автоматами». За це дали йому 5 років ув’язнення і три роки заслання у мордовських таборах. Коли відбув термін покарання відправили Стуса до Магаданської області працювати на золотих копальнях за непослух та брутальну поведінку.
Настасія. 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Саме такі вироки повсякчас штампувала судова система усіх «рецидивістам» і «націоналістам». А допомагали у цьому не лише псевдосудді чи лжеадвокати, а й громадяни, які почесно несуть варту батьківщині.
MC Юля. Минають перші 7 років неволі Стуса. Далі 1979 рік, повернення додому, підробіток у Києві на заводі і фабриці, вступ до правозахисної Української гельсінської групи і так само судилище. Звинувачення цього разу мало чим відрізняються від попереднього. Хіба що вплітають до карної справи письменника позначку – «особливо небезпечний рецидивіст», бо не став на шлях виправлення і продовжив цькувати владу і трударів-розбудовників охлократії. За таке – не менше десятки. 1980го Стуса знову перемелюють як митця і людину, засуджують на примусові роботи та заслання, які мав би відбувати до 1995 року в таборі Пермської області. Перед засланням Стус говорив дружині, що цього разу він не витримає, не повернеться. Напророкував. 4 вересня 1985го у холодному карцері його знайшли мертвим, поспішно поховали на тюремному кладовищі під номером 9, і мовчали про смерть письменника аж до жовтня.
Лише 1989го Стуса перепоховали разом із іншими дисидентами та правозахисниками Олексою Тихим і Юрієм Литвином, які померли в тому ж таборі. Їхні могили – у Києві, на Байковому кладовищі, на 33й ділянці. А через рік після перепоховання Стуса Верховний Суд УРСР реабілітував письменника. А вже через 15 років йому посмертно присвоїли звання Героя України.
Настасія. Абсолютно сфабрикована справа, брехливі покази свідків, гнилі правоохоронці – усе це чекає на сторінках справи про Василя Стуса. Так і майорить в очах від «документ за своїм змістом ідейно-шкідливий» або «у документі містяться наклепницькі вигадки на радянський державний устрій».
Глобально справа Стуса – лише один епізод боротьби проти жорстокості й свавілля Радянського Союзу. Як на мене, українці – найненависніша національність для російської комуністичної імперії. Жодних проявів національної ідентичності, зневага до мови, літератури. Неначе ми продукт нижчої якості. Шматок із постійною масою брутто.
MC Юля. Пан Василь писав свої твори ще й в таку добу, коли кагебісти вмикали компетенції критиків-літературознавців. Стусу влаштовували допити багато-багато разів. Вахтанг Кіпіані у своїй укладеній книзі наводить таку рясну добірку допитів з розархівованої кримінальної справи , де письменника питають про одне й те саме, цитують його твори, листи. При цьому слідчий відразу визначає проблематику творчості, наводить загрозливі для громадськості ідеї, навіть розмірковує над художніми засобами, за допомогою яких автором досягає «злочинного» лейтмотиву.
Коли дивилася фільм про ГУЛАГи Колими Юрія Дудя, то дуже запам’яталися слова однієї музейниці. Каже, що тоді каралися ув’язнені аж ніяк не за адекватними звинуваченнями. Посадити надовго, змусити працювати, зламати, відшматувати інакодумство, перевиховати, начепити клеймо на все життя, звісно, якщо вдасться вижити.
Відтоді кримінальний кодекс СРСР прижився на десятиліття. Вироки розраховувалися дивним чином, а покровителі-адвокати прирівнювалися до прокурорів-обвинувачів. Стус опинився саме в такі посиленій паразитарній системі.
Настасія. У таборі друзями Стуса стають такі самі «політичні» в’язні з інших республік. А це показує масштаб зачисток. Радянське суспільство має бути рафінованим. До речі, арештовують поета саме під час «олімпійського набору»: Москву та Київ зачищали від неблагонадійних елементів, дисидентів, щоб не псувати спортивне свято.
МС Юлія. «Опір злу – це щоденна потреба людини» – написав у передмові до розсекреченої «Справи Василя Стуса» історик і журналіст Вахтанг Кіпіані. Зараз він та видавництво «Віват» судяться з Віктором Медведчуком, адже книга, за вироком Дарницького суду, містить фрагменти, що порушують «особисті немайнові права» політика. Медведчук захищав Стуса, коли письменника судили вдруге. Під час судового засідання 1980 року пану Віктору надали слово в так званих дебатах.
«Кваліфікацію його [говорить про Василя Стуса] я вважаю вірною», – сказав Медведчук.
Згадав про слабке здоров’я підсудного, «відношення до праці», сімейний стан, адже це все «заслуговує уваги та потребує ретельного вивчення» – це до того, що ретельно вивчали Стуса роками, а вирок оголосили через 3 дні. «Обґрунтований і справедливий вирок» судова колегія винесла письменнику як людині, що вчинила тяжкий державний злочин – писала антирадянські декадентські твори і входила до числа правозахисників гельсінської групи. За це – 10 років позбавлення волі із засланням «на строго 5 років».
Міністерство Юстиції УРСР відпрацювало своє та зрештою стягнуло зі Стуса 2149 крб 15 коп за судові витрати.
Колишній політв’язень Василь Овсієнко сидів у тому ж бараці, що й Стус 1985 року. Уночі 4 вересня письменник помер. Але чому – досі загадка. Пан Василь намагався з’ясувати правду, написав статтю, і цей динамічний на події текст Вахтанг Кіпіані також додав до книги.
«Я не віддаю переваги жодній з двох версій: серцевий напад чи удар нарами по голові. Загадку загибелі Василя Стуса знають виконавці. Деякі з них не випадково скоро померли», – лише резюмував Овсієнко.
Упорядкована Вахтангом Кіпіані шеститомна кримінальна справа Василя Стуса – це не лише історія злочину влади проти однієї людини. Таких людей було значно більше. Дисиденти, серед яких правозахисники, громадські діячі, педагоги, мовознавці, журналісти і найнебезпечніше – українські письменники. Перемелені долі, роздерта творчість, численні самогубства – виправні колонії спопелили все, що населяє людину від самого народження. Роками точиться ця боротьба розуму з повною скореністю та маніакальною пристрастю до радянської ідеології. І скільки б людей не пожирала ця імперіалістична пічка, усе ще є ті, хто марить задоволенням і гріє боки на лежанці.
Анастасія Літашова та Юлія Дубова