Зупиніться на хвильку й віддайтеся міркуванням. А чом би не про протестантизм, а? «Небезпечна ідея християнства» Алістера Макграта вагою один кілограм розкаже докладну історію про революцію протестантизму. Ба більше, охопить чималий часовий пласт – від XVI до XXI століття. Хвилювало, щоб під таким натиском гігантського академічного тексту в мене відверто не розв’язався пупок. Але спокійний погляд та пустотливі кучері Мартіна Лютера на обкладинці додали сил і впевненості.

Що вийшло з тієї спроби пройнятися і зрозуміти велике потрясіння – протестантську революцію – читайте далі.

Протестантизм – це не про дружбу

Протестантизм – урочисте історичне відокремлення від католицизму. Активно гніздилися революційні думки Європою, пробуджували інтелектуальні кола до об’єктивної трактовки святих текстів,  перегляду ролі церкви у пізнанні й розумінні Біблії. Салютували і раділи опоненти, коли протестантів масово переслідували і придушували, а їхні напрацювання називали ворожими духовним ідеям.

Тож небезпечна ідея протестантизму в тому й полягала, що всі християни мають право тлумачити Біблію на власний розсуд. Фанати і противники цієї думки однаково сиділи на жаринах протестантської революції, бо Європою почав прогулюватися доволі химерний християнський мікроорганізм, що не просто шокував своїми мутаціями, а й моторошно адаптовувся до змін довкілля.

Реформація шістнадцятого століття буяла творчістю, але найбільше – конвульсійними суперечностями. До речі, автор вважає, що витоки протестантизму криються саме в оцьому радикальному об’єднанні антагоністів Реформації – католиків. Буцімто саме їхня насильницька метода до порозуміннями з реформаторами, яка відверто їх чавила, й пробудила скривджену «аномальну форму християнства» діяти. І діяли вони шикарно. Протестанти почали крити ворогів найдосконалішою зброєю – розумом. І це фатально дискредитувало церкву в очах мирян.

Гризня і трохи релігії

Усі сваряться. Католики вважають протестантизм гомогенною «недоцерквою», яка загрожує справжній церкві та істинним її представникам. Хоч серед самих протестантів палали вогні непорозуміння, та все ж солідарність у стражданні через католиків їх зближувала. Ще радикальнішими протестанти стали 1572 року. Тоді загинуло до 30 тис французьких  протестантів у Варфоломіївську ніч. Реакція папи Григорія III на таке масове вбивство була відверто ублюдською. Гриша пишно святкує цю подію: римські дзвони гудуть, а гармати Замку Святого Ангела салютують.

Абсолютно нічого доброго не принесла і Тридцятирічна війна (1618 – 1648) – до біса довга й виснажлива міжнародна гризня за участі лютеранських, реформатських та католицьких регіонів і держав. У цій війні жодна зі сторін не досягла своєї мети. Економіка пихтіла з останніх сил, суспільство кляло всіх і себе теж, але розв’язки так і не трапилося. На щастя, бажання миру нарешті почало жалібно піднявкувати. А за цим почалося й оте загрозливе усвідомлення, що релігія має бути приватною справою, а не складовою державної політики. «Доба віри нарешті поступилася добі розуму».

Мартін Лютер – єретик, ворог церкви й улюбленець мільйонів

Вормсьий рейхстаг – засідання вищого представницького органу Священної Римської імперії – проголосив Мартіна Лютера єретиком. На нього наклали клеймо відступника, ухильника від канонів церкви та всеохопної загрози для тодішніх сучасників-духовників і всього сущого.

Його переслідували, а мирянам, хто запримітив раптом Лютера десь у своїй глибинці, дозволяли вбити єретика без попередніх судових розбирань. Автор, до речі, каже, що Лютер був не першим, а одним серед багатьох інших інтелектуалів, хто перевтілював бачення сучасного християнського світу.

То зветься кризою, упродовж якої лютерани, кальвіністи, реформатори, конгрегаціоналісти, анабаптисти, методисти, англіканці тиснуть на власному відчутті ідентичності та природньому праві належати до загальної християнської традиції. І до протестантської спільноти зокрема.

Але чому ж церква так зненавиділа Лютера? По-перше, він мало говорив про її посередність між Богом та індивідумом. Тобто взагалі не говорив. Лютер відстоював позицію безпосередніх стосунків людини з Богом, де церква не може бути головним місточком до порозуміння. Зрозуміло, що це дуже розгнівило класичних гуру церковного маркетингу.

Пан Мартін пішов далі. Лютер прицвяхував до головних дверей замкової церкви аркушик з оголошенням. На цвяшку тремтіли «95 тез», де Мартін писав, що проти церковних індульгенцій – прощення за гроші. Спасіння має бути безоплатне й крапка.

Ще Лютер хотів, аби Біблію поширювали не лише латиною, а й мовами щоденного спілкування пастви.  А то ж духовники часом загинали таке розумне й неосяжне, що простому люду було просто не в тямки, про що саме йдеться у святому писанні.

Найрадикальніший вибрик Лютера – критика доктрини транссубстанціальності. Якщо постаратися навести дуже-дуже просте визначення цьому поняттю, то йдеться про перетворення хліба і вина під час меси на тіло й кров Христа. Так от, Мартін Лютер називав це не перевтіленням, а співіснуванням, адже наочно продемонструвати класичне розуміння цієї доктрини було якось важкувато, та й неможливо.

Інші фронтмени протестантизму

Та що там той Лютер, є ще ж Жан Кальвін. Або Андреас Боденштайн фон Карлштадт. Кальвін засновує кальвінізм і теж залишає красивий теоретичний слід у Реформації. Він відкидає зовнішню атрибутику церки – вівтарі, ікони, свічки й навіть хрест. Кальвінізм значно спрощував церковну обрядовість, натомість визнавав главенство лише Святого Письма. Андреас фон Карлштадт взагалі вважав Лютера занадто консервативним, а у радикальних обрядових реформах випередив навіть Кальвіна – хотів заборонити зображення у церкві, видалити музику, штибу нехай краще звучить молитва в голові та серці.

Так хрестити дітей чи ні?

Через це протестанти сварилися вважай що найгучніше. Прихильники Нового Завіту казала, що це повна маячня, адже там про хрещення не знати, не відати. Радикали переконані, що хрестити варто лише дорослих, а отже, свідомих і напевно що розумних. Чого поки не скажеш про немовлят.

Висновки

Саму Реформацію, що затяглася на 5 віків, можна вважати блискучим практимумом у множинному трактуванні Біблії. Принаймні, знайшлося доволі багато амбітних людей, які на це спромоглися.

Це був наголос Реформації – прищепити всім вірянам усвідомлення, що вони володіють правом тлумачити Біблію самотужки. Папи стурбовано стежать за планетарними заворушками. І правильно роблять, бо їхній авторитет із часом стає не кістяком, а нав’язливим хрящиком, який швидше хочеться пережувати й опинитися нарешті в тому часі, де право на віру не просто зіставляється зі свободою. Між ними стоїть знак дорівнює.