Вихопила антиутопію «1984» Джорджа Орвелла на книжковому ярмарку Форуму видавців. Ото щастя було. А потім щастя стало більше, бо така сама книга з’явилася у Good library. Хоч я і забарилася з літературною оглядкою на цю книгу, однак присвятила їй потрібну кількість часу. Ми роззнайомилися сповна.

Почну зі сну, який мені приплівся нещодавно. Я була десь так на 250 сторінці роману, і повірте, мені досі невтямки, чому такий сон не наснився раніше.  Велетенська залізна багатоповерхова  клітка, у ній багацько спіралеподібних металевих конструкцій, вкритих іржею. Клітка переповнена людьми, що гасають нестійкими поверхами, коли-не-коли нападають на своїх не менш навіжених товаришів. Довкола лунають гасла, сирени, людські фігури то зникають, то виринають із клубів диму. І ні, то була не війна, не революція, не раптовий саботаж, а до біса весела буденність.  Там блукала і я, але недовго.

Так от. Орвелл і його «1984». Чому йдеться про життя у гної? Про це далі. Напруженість, пригніченість,  постійна тривога, бажання відкласти книгу, озирнутися навколо, побачити тих людей, з якими можна без проблем поговорити, пожартувати, запланувати прогулянку, урешті-решт, обійняти, поділитися всім тим, що коїться у душі. Як же добре, що це можна зробити без жодних погроз залишитися без кінцівок, очей, язика чи ще чогось такого необхідного для більш-менш нормального життя, або ж взагалі бути «розпорошеним»  –  за Орвеллом, викинутим із реальності.  Зовсім неприваблива перспектива.

Отак живуть герої антиутопії. Вони невпевнені ні в чому, окрім того, що є  Партія, славний Старший Брат, який типу втілює все, що є у світі, велична Океанія, котра воює з Євразією (а часом і з Остазією, це як Партії і Старшому Брату закортить).  Кепське існування, коротко кажучи. Хоча яке там кепське? Це справжня срака! Так, вибачте мене безсоромну, але я навіть не хочу вдаватися до евфемізмів, щоб якось загладити провину.  Ви тільки-но уявіть: забавка дітей того світу – дивитися на повішених, бо це ой як весело (!), а похнюпленими вони ходять тоді, коли їм не дозволяють цього робити. А ще ці «діти» перетворюються у маленьких милих героїв, коли здають з тельбухами (і це не образне вживання слова) своїх батьків до Поліції Думок, бо почули, як татко уві сні зайве бовтнув про Партію. І все, татка «розпорошили». Чого чекають дітки? Поки щось таке скаже й мамця, бо треба ж збирати державні трофеї змалечку. Що іще не так із тим 1984 роком (хоча Вінстон Сміт – один із тих, кого мені невимовно шкода у цій книзі – має сумніви, що в Океанії панує саме цей рік і що йому самому насправді 39 років). Але що там вже гадати,  адже описана тоталітарна диктатура розпоряджається, як їй завгодно і датами, і роками, і пам’яттю людей.

Всі ці марширування, крики та махання прапорами – не просто протухлий секс. Якщо ти внутрішньо щасливий, то навіщо тобі навісніти від закликів любити Старшого Брата, Трирічних Планів, П’ятихвилинок Ненависті і всієї їхньої паскудної ахінеї?

 Отож, що мене гнітило, розчавлювало мою свідомість, викликало паніку та очікування,що чергова бомба впаде не на мирне, розумово деформоване, пригноблене, спустошене емоційно населення, а на кляті так звані Міністерство Миру, Міністерство Правди, Міністерство Любові, Міністерство Достатку, зачепивши вибуховою хвилею зачинателів-брехунів-паскудних покидьків із  Молодіжної Антисексуальної Ліги та таких само паскуд, що створили Новомову? Ох, аж підпікає із середини. Вибачте.  Усе, нарешті, відповідаю.  Люди, які виринають на кожній сторінці,  –  хворі, безпомічні, натушковані політичним непотребом та щиро вірять, що ця каналізація пахне хризантемами.

Якщо ви хочете уявити собі майбутнє, уявіть підошву черевика, що чавить людське обличчя – чавить вічно.

А тепер один день із життя члена Партії величної Океанії – підлеглого хробака. Беру в якості зразкового представника цієї верстви населення – самого пана Сміта. Підйом о 7:15, будильник – це завжди ввімкнений екран, звідкіля вічно горлають різні спостерігачі, які бачать усіх службовців, стежать за кожним кроком нещасних. Зліз із ліжка – і відразу обов’язкова зарядка (Партії потрібні здорові підлеглі). Болять боки, мучить виразка на нозі, шлунок благає про їжу – забудь про це! Виконуй вправи з непоборним оптимізмом та вірою, що не зігнеш коліна, намагаючись дістати руками до пальців ніг. Інакше екран звернеться з докором. Дух прокинувся – швиденько збирайся на роботу. Про швидкість та вправність зборів турбується завжди холодна вода, відсутність лез для гоління, їжі та проблеми знайти чисту сорочку (усе бруднюще, латане-перелатане). Сміт готовий. Шкутильгає до  Міністерства Правди, комашиться у брехливих документах, виправляючи їх на нову брехню. Усе має ототожнювати реальність. Усе має підносити вагу Старшого Брата. Щось суперечить теперішньому часу – виправлення. Такі закони. Обід у підземній їдальні. Блювотиння – типу печеня – на тарілці, тарілка – на брудній таці.  Сміт похапцем ковтає їжу, запиває смердючим джином, а може, і сечоподібною кавою.  За обідом спілкується з товаришем, який займається руйнацією слів у мові, натомість створюючи нові слова, потрібні Партії, без зайвого емоційного навантаження та розлогої будови. Наприклад, штучзап – штучне запліднення, саможит – бути на самоті, лицезлочин – вираз обличчя, що не відповідав ситуації. Після цього  Вінстон, якщо пощастить, отримує 20 грамів штучного шоколаду і йде на робоче місце. Удома ймовірна зустріч із сусідкою, у якої забилася іржава раковина, і 100 % вона попрохає Сміта прочистити водопровідну трубу, а той вкотре витягне звідтіля кулястий моток волосся. Сусідка ж виправдовуватиме свого недбайливого чоловіка, який замість того, щоб порсатися у брудній металевій порожнині, служить партії. Вінстон добирається до своєї напівзруйнованої квартири і починає робити вигляд, що релаксує, поглинувши у цілковите сум’яття. Екран завжди на варті. Вінстон сновигається у гної, що, як його переконують, є  цінним добривом у формуванні світлого майбутнього. Насправді ж – це всього-на-всього суміш партійного посліду, що здебільшого містить фекалії  Старшого Брата.

– Старший Брат існує?
– Звичайно, існує. Партія існує. Старший Брат – втілення Партії.
– Він існує в тому сенсі, що і я?
– Вас не існує, – заперечив О’Браєн.

Цей роман потрібно прочитати чи не кожному. От серйозно. Особливо зараз. А все тому, що Орвелл – провидець. Не вказуватиму на аналогії із сьогоденням. Тут уже справа кожного: побачити їх неозброєним оком або ж проігнорувати, продовжуючи переконувати себе в тому, що все ок. Бо так каже екран.