Пригадую цьогорічні фейсбучні баталії. Михайло Січка, заступник голови Івано-Франківського обласного об’єднання «Просвіта», подав заяву до обласної ради, аби та вилучила з усіх бібліотек одну книжку. Звісно ж, нам, ґудлайбристам, у таких випадках важко втриматися від наміру а) знайти це видання у своєму фонді; б) прочитати його; в) розказати вам.

Отож, задум втілено. За моїм скромним рейтингом вона посіла друге почесне місце скандальних книжок. Так, на першому «Справа Василя Стуса» за редакцією Вахтанга Кіпіані. 

Звучить барабанне тр-р-р. Друге місце віддаю коміксу Кейті О’Нілл «Принцеса + принцеса: довго і щасливо».

Новозеландська авторка вперше опублікувала онлайн графічний роман ще 2014 року. А через два роки він з’явився в паперовому вигляді. Книжці, яка зараз лежить на моєму столі, три роки. Тобто «народилася» вона 2019. 

Сюжет простенький. Принцеса Аміра, яка їхала на своєму єдинорогові лісом, почула крик про порятунок. У високій вежі плакала дівчина – принцеса Сейді. Далі принцеси вже разом скачуть до пригод. Рятують принца, що ховався на дереві від велетня. Потім рятують село від його погрому. Долають відьму та інші труднощі на шляху до самореалізації та особистого щастя. 

У чому звинувачують книгу? Моє улюблене – «пропаганда ЛГБТ», «підрив християнських цінностей», «принижують чоловіків» і за словами самого пана Січка «ці книжки породжують конфлікти й роблять розкол серед людей. Вони не несуть жодної моральної, педагогічної чи художньої цінності».

Тут я аплодую адекватності керівництва бібліотек. Книжку залишили у фондах. Дякую Конституції України та Закону «Про бібліотеки та бібліотечну справу»: 

«Вилучення документів з бібліотечних фондів за ідеологічними чи політичними ознаками забороняється».

Тож, про що насправді цей комікс? 

По-перше, про невпевненість у собі та комплекс жертви. Принцеса Сейді уже декілька років сидить у башті. А потрапила вона туди через свою сестру, яка бажала влади понад усе. Після смерті батька старша сестра вирішила усунути конкурентку, навіюючи їй неспроможність керувати державою.

По-друге, булінг і токсичність. Старша сестра повсякчас ображала меншу – Сейді – через її повноту та нібито інтелектуальну неповноцінність. 

«Ми обидві знаємо, що дурних жирдяйок не беруть у королеви. Ти навіть чаклувати не вмієш».

По-третє, пошук себе. Троє – принц Владрік, принцеса Аміра та велетень-людожер – елементарно не знають, чого вони хочуть у житті. Першим двом нав’язували їхнє привілейоване життя, якого вони аж ніяк не хотіли. Тому, вони втекли зі своїх домівок. А велетень, який руйнував села і лякав людей, почувався творчо нереалізованим. Отож, Сенді та Аміра навчили його танцювати та фехтувати. 

По-четверте, синдром рятівника. Це прагнення людини постійно робити комусь добро, бути корисними, відчувати власну незамінність. У результаті такої діяльності людина отримує задоволення та підвищує самооцінку. 

По-п’яте, відстоювання власних меж. Сейді, до прикладу, не вміє цього робити. Отож, дозволяє сестрі робити на свою адресу неприємні зауваження та образи. Але вже після порятунку вчиться говорити про свої почуття.

По-шосте, побудова співзалежних стосунків за моделлю «Трикутник Карпмана», коли є роль «рятівника», «переслідувача» і «жертви». Отож, герої між собою так чи інакше будують цю психосоціальну модель взаємодії між собою.

По-сьоме, комікс про прийняття. Так, прийняття світу. Того, що є добро і зло, кохання; право робити власний вибір, навіть якщо він подобається батькам/оточенню; жити з тим, кого любиш. Існують одностатеві шлюби чи сурогатне материнство, неповні та повні сім’ї, булінг чи токсичні стосунки. 

Світ різноманітний. І ламати свою дитину через власні страхи, упередження і сором – оце дійсно травматично.

Кульмінація. Сейді стає королевою. Зло покаране. Аміра на деякий час від’їжджає, бо досі прагне рятувати людей.

Розв’язка. Уявімо, що на період епілогу герої ходили до психолога для пропрацювання своїх психологічних травм. Отож, принцеси нарешті зустрічаються, аби прожити разом щасливе життя.