У 1854 – 1929 роках сотні тисяч дітей-емігрантів, позбавлених батьківської опіки, опинялися у сирітському потягу, який прямував із Нью-Йорка до Середнього Заходу. Що чекало на цих дітей, на жаль, ніхто не міг дати чіткої відповіді. Місія наглядачів – улаштувати «показ» безпритульних дітей для жителів певного містечка, у якому зупинявся потяг. Фермери, заможні родини здебільшого обирали дитину, аби та задовольняла їхні господарські потреби. Тож, діти, які не досягли 18 років, тяжко працювали на фермах, підкорялися волі жорстоких багатіїв, терпіли знущання та фізичну розправу – і все для того, щоб бути хоча б трохи нагодованими та зігрітими. Лишень деяким дітям щастило стати повноцінним членами родини. Але таке благоговіння наставало не скоро.

Героїня «Сирітського потягу» Крістіни Бейкер Клайн була одна з пасажирів того потягу. Її спогади приголомшуючі. У 9 років жахлива пожежа відняла в неї родину. Маленьку Ніїв запевняють: уся родина загинула. Але у віці 91 року Ніїв дізнається, що її найменша сестричка все ж вижила.

Родина Ніїв перебирається з Ірландії до Нью-Йорка (їх переконують, що життя за океаном значно краще, аніж удома). Нова країні – нове сприйняття світу, що й заганяє дівчинку в глухий кут. Рудоволоса, із дивним ім’ям, яке ніяк не сприймається американцями, ще й на додачу ірландка – через це дівчинку довго не обирають на «розглядинах», на відміну від інших маленьких сиріт.

Товариство допомоги дітям опікується щонайшвидшим прилаштуванням дітей-безхатченків, але не у  випадку Ніїв. Її обирає родина в іншому штаті, але життя з опікунами видається нестепним. І зміна її імені на Дороті – це той примус, який вона переживає найменше порівняно з іншими випробуваннями. Урешті-решт, Дороті опиняється у ще гіршому середовищі: багацько ненагодованих та брудних малюків, матір-істеричка, безробітний батько, який воліє покинути небажану родину, аніж утримувати її. На плечах Дороті всі турботи цієї родини. Вона не витримує й утікає, рятуючись завдяки турботі та підтримці улюбленої вчительки. Далі Дороті потрапляє, нарешті, у родину, яка наділяє її відчуттям захищеності та потрібності. Дороті стає Вівіан, і це ім’я більше не полишатиме її. Коли вона була щаслива? Зустрівши одного з пасажирів сирітського потягу, який пообіцяв знайти рудоволосу дівчинку.

Є ще й інша історія, яка відсилає нас уже до 2011 року. Моллі – індіанка, теж сирота. Чергові опікуни – це ще один кокон безнадії і цілковитого нерозуміння, з якого сімнадцятирічна дівчина хоче якнайшвидше вибратися. Її порятунок – та сама пані Вівіан, з якою вона добряче потоваришувала, допомагаючи  старенькій із перебиранням коробок із величезної кількістю речей, яким щонайменше по 80 – 90 років.

Отож, спогади пов’язують двох сиріт. І це не тільки єднає їх, але й наділяє новим життям.

Друзі, ця книга про безмежну любов. Про любов, що, здавалося б, під впливом жахливих обставин, помирає, але знову й знову перероджується. Бо любов – це єдине, що не піддається часу.

 Книга спогадів Вівіан та шляху Моллі до віднайдення справжньої родини – на полицях Good library!