Закриваю останню сторінку. Відчуваю важкість у серці. Цю книгу я читала непристойно довго. По 3-4 аркуша на день. Щоразу на фізичному рівні мене накривала хвиля сліз, неприємне відчуття в горлі та судомні викрутаси у шлунку.

У певні хвилини хотілося заридати чи проблюватися. І, здається, у ці дні у мене з’явився посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Дивно, як книга може так впливати. 

Книжка «Світлий шлях: історія одного концтабору» Станіслава Асєєва пробуджує жах, всеохопне почуття абсурду впереміш із несправедливістю. Вона про пережитий досвід у сучасному концтаборі на території так званої «ДНР». Напевно, пекло видалося б приємнішим місцем, ніж таємна в’язниця «Ізоляція». 

Колись тут розташовувався завод  із виробництва ізоляційних матеріалів, який припинив існування у 1990х. А з 9 червня 2014 року, коли терористи ДНР захопили завод, він став закритою катівнею.

28 місяців Станіслав Асєєв провів в «донецькому Дахау» – «Ізоляції». Його засудили до 15 років за 7ма кримінальними справами. 6 стосувалися його професійної журналістської діяльності. 1 стаття пов’язувала зі шпіонажем.

Зла іронія: «Ізоляція» знаходиться у Донецьку на вулиці Світлий Шлях, 3. У це місце не можуть потрапити жодні правозахисні організації. 

Найперше, це місце не має нічого спільного з в’язницею як інститутом. Тут діють зовсім інші правила. Система «понятій», які діяли у тюремному житті, переінакшувалася, трактувалася на власний розсуд. 

В «Ізоляції» відбували покарання всі: українські військові, містяни, яких засудили за шпигунство, люди з проукраїнською позицією, «блатні» і самі терористи. Хвора система не розділяла нікого. Тому, людина, яка опинялася тут, не розуміла, як діяти в такому місці, де «зовнішня форма скидається на тюрму, а зміст – суміш божевілля й армії». 

Страх. Саме він тримав це місце у залізних лещатах. Бо лише є воля адміністрації, яка може зробити з людиною будь-що. Причепити дроти до геніталій, пропускаючи струм; живцем забити в труну, на яку потім згори кидають щебінь, чи роздягнути наголо і змусити тримати стінку, поки ззаду людину луплять у промежину. Крім того, ув’язнені постійно мали надягати пакети на голову, щойно дверцята камери відчиняться.

А ще додайте сюди постійне психологічне насильство – звертання лише з матюками. І постійний відеонагляд у кожній камері. 

Смерть. Щоразу після нового розділу книжки я питала себе: «А що було б, якби я чи хтось із рідних опинився в «Ізоляції»? Чи змогла б я вижити і пережити це?». Відповіді я так і не знайшла. Власне, її складно знайти, коли навколо тебе абсурд і зло. Тому, саме думки про смерть стають рятівною соломинкою для кожного, хто тут був. 

Смерть усвідомлюється як екзистенція категорія: найвища форма свободи пов’язана з феноменом смерті. Отож, не дивно, що автор сам пережив момент, коли бажання смерті стало сильнішим за інстинкт самозбереження. 

Насильство. Викладене вище – ще не все. В «Ізоляції» тримали не лише чоловіків. Відповідно над жінками знущалися іншим чином. Їх ґвалтували. Тому «донецький концтабір» став ще й масштабним осередком секс-рабства, де не існувало особистості. Єдине, що могли ув’язнені, – не відчувати. Забити на емоції. Заморозити все живе всередині. Абстрагуватися. 

Тут били, влаштовували тоталізатор, бої в’язнів, примушували їх гавкати, танцювати на камеру, співати. Їх стирали. Багато хто втрачав здоровий глузд, ходив під себе, мав проблеми з пам’яттю.

Палич. Пошуковий запит у ґуґл видає інфу, що ката, садиста і вбивцю на прізвисько «Палич» затримала СБУ 9 листопада 2021 року. У Києві, Карле. Ще з початку 2019 року він жив у столиці. 

Коли я побачила цю новину по телевізору, книга «Світлий шлях» уже була в моєму списку для прочитання. Я неодмінно мусила про неї розказати.

Автор познайомився з Паличем в «Ізоляції». Денис Куликовський – Палич – здатен був забити людину до смерті і водночас вчинити так із тим, хто поза його волею нашкодив жертві. Одного вечора він розкидав усю камеру, «переламав» усіх, а вже на ранок роздавав прострочені шоколадні цукерки. 

У лютому 2018 року Палича самого кинуть у підвал «Ізоляції». У той момент усі полегшено видихнули.

Книжка Станіслава Асєєва залишила після себе дивне відчуття. Гнів на всіх терористів і тих, хто покликав «рускій мір» до Луганської і Донецької областей. Почуття великої несправедливості, болю, бо невідомо скільки українців пройшли цей тяжкий шлях, скільки з них залишилися живими лише фізично. 

Разом із тим, у мені живе вдячність за те, що пан Станіслав вижив і зміг розказати про все. Щоразу, коли мені траплятимуться «фанати республік», я радитиму їм прочитати цю книжку. А ще я вірю, що вся гнила мерзота на чолі з однієї мокшанською вошею піде під трибунал. Вони на це заслужили.