Зараз би вже не листя рахувати, а сніжинки. От лише б не так швидко танули. Дивитися на білий вихор за вікном і думати – у цьому світі стільки любові, та скільки ще в ньому болю. Знайомство з творчістю Вікторії Амеліної, особисто для мене, почалося з роману «Дім для Дома». Тепла історія від імені відданого собаки Доменіка залишила по собі добре враження. Минуло вже більше року з того часу, і тепер – листопад завершився, а з ним і остання сторінка дебютного роману пані Вікторії «Синдром листопаду». 

Про що ви думаєте, коли бачите машину швидкої допомоги? Де ваша межа сприйняття чужих негараздів, ви знаєте? Костя має незвичний дар. Я кажу «дар», хоч сам він вважає це хворобою. Здатність буквально відчувати чужі страждання, подумки переміщуватися в тіло іншої людини, де б вона не була, ким би вона не була, проживати шматочок її життя, ніби воно належить йому.  Оте «Я беру твій біль на себе» втілюється буквально. Але чи може Костя комусь допомогти, володіючи такими здібностями? Якщо, звісно, зважиться на це. 

Вісімдесят якийсь рік, маленький Костя ще зовсім дитина, втрачає єдину рідну людину – бабусю, і потрапляє до дитячого будинку. Тут починається історія чутливого, але байдужого, люблячого, але черствого, Костянтина Нечая, такого сильного і неймовірно слабкого, як і більшість людей на світі. Костянтин дорослішає, а з ним – і Вамбо, тобто Іван, хлопчик арабського походження. Дитячі прізвиська не знають толерантності. А за відмінності від інших – слід очікувати лише побоїв.  

Про що мріяли діти в дитячому будинку? Красуня Ліза мала стати моделлю або актрисою, щоб усі побачили, яка вона талановита. А головне – мама мала побачити. Вона ж, певно, давно шукає свою доньку, думає дівчинка. Та цей епізод зовсім не про об’єднання родини. Він про той найнижчий вид жорстокості, який я ніколи не могла зрозуміти! Мила білявка з великими очима і добрими думками не стала ні моделлю, ні актрисою. А тепер поясніть мені, хто-небудь,навіщо здорованю, довкола якого купа жінок, чіпати налякану 16-річну дитину? І ні, це питання не до авторки, а до самого життя, суспільства, історії світу – не уявляю навіть до кого або чого. Іноді теза про те, що найжорстокіші тварини – це люди, звучить занадто переконливо. Вона не скорилася. А за гідність, як виявляється, карають.

Часто хочеться думати, що «все жахливе, це не з тобою, це з іншого світу, може, навіть із півкулі іншої, чуже до неможливості». Війна в далекій країні, де немає жодної знайомої людини – це тебе не стосується. З протестами десь там за морем та ж історія. Авторка показує, якими осліпленими були люди в нашій країні до 2014 року. Протести минулого в інших країнах – дикунство в очах пересічних українців тоді. 

У школі навчають історії, змушують запам’ятовувати дати й імена. А де мають вчити НА історії? Аналіз минулого важливіший, ніж систематичне втирання в пам’ять того, що колись трапилося, хіба ні?

«Знаєте, чому сьогодні знімають стільки фентезі і фантастики? Дуже просто – і режисер радіє, що самовиразився на повну, і глядач ніби й розуміє, про що йдеться: ось вони скорені, як в «Аватарі», народи, ось вони сикливі, як у «Бетмені» політики, ось вони загиблі і понівечені, як у будь-якому куточку світу (чи ні, лише у кіно), люди. Ось вони, але… глядачі хрумтять – доїдають попкорн. Глядачі виходять із кінозалу. Сміються, беруть таксі…»

Життя поспішає далі й далі, відкидаючи роки без жалю, мов кленове листя з дерев. Літак поступово наповнюється пасажирами. Злітна смуга нагадує про неминучість польоту без кінцевого місця прибуття. Пані Ніна, бабуся Кості,  першою ступила на борт. Образ літака, який протягом історії наповнюється рідними, близькими людьми або просто знайомими Кості може викликати різне сприйняття. Я не знаю, куди прямує літак. “Сюди потрапляють люди, які померли” –  зі смутком думаю я, залишивши позаду чималеньку частину сюжету. Дочитавши далі, із вдячністю розумію, що помилилася.
Не думайте, що роман доведеться наскрізь залити слізьми. Історія дозволить не раз по-доброму всміхнутися або з полегшенням видихнути. Надія має бути всюди, і темрява має змінитися світлом “ніби й немає такої вже великої різниці між людьми, і світ можна змінити”.

Самоаналіз не зашкодить нікому. Лишень без фанатизму, будь ласка. Прочитавши роман, нагадайте собі про співпереживання, якого не можна боятися. Бо саме завдяки йому, ми можемо називатися людьми. 
А поки переконайтеся, будь ласка, що не забули обійняти когось хоча б словом. І нехай у нашому житті буде більше добра.