Роман «Століття Якова» Володимира Лиса відразу потрапив у мій рейтинг найдраматичнішої та «мурахошурхотливої» літератури. І от думала-гадала, у чому ж його потужність?

Рецидив минулого

Діду Якову скоро 100 років, а на його голову звалилася наркоманка Альонка. Худюще дівча набивало собі рота маком на городі старого, погрожуючи діду уявним револьвером. А потім макоцвітна грюкнулася горілиць і забилася на очах у Якова в конвульсіях. Пішов дід за візком для гною. Дівчину ж рятувати треба, а до хати далеченько нести. Поки йшов, та вже очуняла. Підкликала діда ловити кайф разом. А потім вони потоваришували. Зблизив їх не мак, не подумайте. А минуле.

Яків

У Альонки до старого купа питань, а у нього майже вікова історія. Від народження Яків бідняк. Жили родиною у хаті з однієї кімнати, спав у одному ліжку з меншим братом. Закоханий у сусідку Улянку. Захотіла Улянка «стати його» у шістнадцять років. Там і завагітніла. Любилися, допоки дівчину не віддали за заможнішого Тимоша. Спроба Якова викрасти наречену  провалилася з тріском. Юнак покидає село, їде на заробітки, стрічає рябу невродливу Неонілку. Вона вагітніє, він – їде далі. Стає уланом Війська Польського. Знайомиться із полячкою Зосею. Кохаються, розстаються. Але рядовий Яків Мех оселяється у серці панянки і з часом вона його знаходить. Знаходить у його рідному селі, куди той повернувся після служби. Там Зося і залишилася, народивши Якову чотирьох діток. Згодом війна. Яків Мех йде у військо, мчить верхи на німецькі танки, чистить сміттєзвалища у таборі для полонених польських вояків, пробирається через стіну снігової заметілі, повертається додому, до Зосі. У селі все частіш чутно про героїчну червону армію, «соціалістичну законність». Продовжується незбагненна гра у «розділяй/володарюй». Квітне повстанський рух, бо люди губляться між ляхами/німцями/совєтами. Потрапляє Яків у німецьку облаву, опиняється знову у німецькому таборі. На очах спалюють у печі живих людей. Німці тікають, Яків опиняється серед совєтів. Ті ведуть до Берліна, кидають на мінне поле. Два десятки осколків і набоїв дістають з його тіла. Повертається додому. Вбиває односельця з криївки, що надумав здатися ворогу. Пізніше втрачає те, що беріг найбільше. І от йому 95 років. Живе сам, діти розкидані різними закутками країни. Син в Росії. Альонка пробуджує діда, хоча і підкидає ще одну ношу – старий вбиває її багатого володаря-ката, що приїхав забрати дівчину. Та Яків не жалкує, а лише молиться. Дочекається сотні – та піде до Зосі.

Оленка/Альонка

Альонка залишається з Яковом. Як і Зося свого часу. Чомусь вона до нього прикипіли. Яків щирий, спокійний, чесний, дуже добрий. Йому хочеться довіритися. Альона у прірві: з юного віку обслуговує чоловіків, підсіла на наркотики, стає рабинею грошовитого чолов’яги. Яків кличе її Оленкою і їй наче від того затишніше. Вона вдома, хоча й тимчасово. Яків не віддає дівчину кривдникові: запрошує його до лісу, щоб показати схований скарб, а замість того стріляє, залишає тіло в занедбаному колодязі, позбавляється слідів і йде додому. Альона здогадується, що зробив дід і зникає. Покидає, бо, може, вже зцілилася. Отака дівка.

Уляна

Пропаща – так здалося спочатку. Тиняється туди-сюди: від батьківського двору до Якових обіймів. Влаштовує для юнака романтичні придибенції і сорому не знає. Неначе робить то навмисне, проти всіх на світі, а найперше, проти клятого батьківського слова «будь по-моєму». Не віддали батьки за Яшку, хоч той і сватався, і любила його до смерті. Захотіла від Якова хлопчика мати – має. Дівчинку – наче теж. Так і не зрозуміла, чим закінчилося останнє їхнє пристрасне рандеву у зимовому лісі. З появою Зосі Уляна стервом, на мій великий подив, не стала. Війни між жінками не було, навпаки, наче сестри знайшли одна одну після довгої розлуки. Коли Яків залишився сам на схилі літ, вони побачилися. Запропонував жити разом, та вона відмовила, хоч і зберегла дівочих бісиків у очах. Уляна віддано чекатиме свого чоловіка Тимоша, якого давно засудили на смерть як зрадника совєцкого режиму та «вбивцю» родини Якова Меха. І Яків, і Уляна знали, що то не правда.

Зося

Пропаща – теж саме подумала і про Зосю. Після зради поляка-красеня, водилася з іншими чоловіками, карала власне тіло буйними походеньками. І от зустріла Якова, ще й на коні. Чутки про Зосю, що та радше повія, аніж ніжний цнотливий любисток, виправдалися та добряче зачепили Якова. Вона мала б стати тільки його. Любилися, та не довго, допоки Яків не назвав її курвою, а вона не збрехала, що він є найбільшим її покарання. От і весілля її не за горами зі шляхтичем, але не склалося. І Якову не довелося нічого робити. Зося зробила все сама – відмовилася від спадку, стала селянкою та найкоханішою жінкою Якова. Не соромлячись його батьків, цілувала чоловіка, прикипала до серця, палила тютюн, випромінювала раніше не бачену красу. Зося рятувала Якова, коли той був на війні. Рятувала очікуванням та теплими поцілунками, коли той повертався до неї. Рятувала Зося і селян від спалення поляками у церкві. Та себе не врятувала. І Яків не встиг.

У чому ж потужність?

 От народжується людина з набором якостей і цінностей. Потрапляють вони всі заразом у віялку часу, добряче перемішуються, нещадно очищаються і хто знає, чи збережуть після цього первинність. Хтось зберігає. Яків, наприклад. Він не відхрещується від привидів минулого, яких часто бачить ночами, заглиблюється у спогади, але все ще живе, бо щось тримає. Тримає те саме внутрішнє чуття, перемелене лихоліттями на друзки. Бо ж на світі є ще люди, яким він потрібен, яких він ще порятує.

Коротше, дуже раджу цю книгу. Полюбила її всім серцем.

Ю. МС Кудряшка