Ітиметься про «Землю загублених, або маленькі страшні казки» Катерини Калитко. З цією авторкою познайомилася зовсім нещодавно. Інтернет зміцнив наше знайомство: довідалася, що українська мисткиня є володаркою шести поетичних збірок, активно досліджує та перекладає літературну спадщину Боснії і Герцеговини, уже встигла стати майстром малої прози. А ще назбирала купу відзнак. Я ж хочу порозмислити над перемогою Катерини Калитко у премії  «Книга року ВВС-2017». Чому збірку прозових творів обрали Книгою 2017 року?

На це питання відповіла сама авторка в інтерв’ю з «BBC Україна». Вирішила вихопити декілька промовистих фраз пані Катерини з цієї розмови, щоб проілюструвати її особисте трактування деяких питань, які мені поки що не дають спокою. Я спробую прокоментувати «шматочки» думок авторки зі своєї точки зору. Почнімо.

 

«Очевидно, це можуть бути казки для дорослих, але радше історії інакшості, які простіше вважати казковими»

Коли читала оповідання з цієї збірки, то до мене зовсім не вчащала думка про те, що це «страшні казки». Гарикатися не стану, бо ті історії – то, справді, суцільна мряковина, у якій блукають «загублені» люди. Але на моє переконання, розповіді Катерини Калитко є радше саме «історіями інакшості». І не тільки тому, що подібного я ніколи ще не читала, а через мій стан після кожної оповідки – пліч-о-пліч волочилися депресивне сум’яття та закоханість у героїв. Кожна історія доповнює іншу (про це більш розлого поговоримо трохи згодом), живить водночас надією/безвихіддю, гармонією/дисонансом, любов’ю/нехтуванням, осяжністю/недосяжністю. Час то плине аж надто швидко, не даючи оговтатися, то зупиняється на моменті найбільшого сплеску ейфорії. І мені зовсім не простіше вважати ці оповідання казковими. Це неначе виправдання своєї безпомічності перед тим багатошаровим навантаженням, яке так чуйно, лише зрідка безжально, висловлює авторка. Але знову ж таки, висновки за кожним.

«Я її радила б сформованим підліткам, адже це не найпростіше читання»

До питання, кому варто/не варто читати цю книгу. Якщо хочете – читайте. Умліваєте з перших сторінок – зверніться до книги пізніше. Про «сформованість», яка наче допоможе збагнути «історії інакшості»: вікові межі авторка не встановлює, покладається на внутрішнє розуміння читача – чи готовий він почути те, про що сміливо розповідає Катерина Калитко. Читати ці оповідання складно. Не тому, що стилістика авторки тяжіє до далеко неоднорідних конструкцій, вибаглива у пошуках рафінованих образів, невідступна у маневреності, а через почування кожного героя, що вплітається чи то на противагу, чи то на поміч іншому. Пам’ятаєте про «мряку» і загублених у ній людей на початку цього огляду. От, власне, що маю на увазі.

«Дев’ять оповідань пов'язані між собою, деякі сюжети внутрішньо римуються, певні герої переходять з оповідання в оповідання»

Як ви вже зрозуміли, книга містить дев’ять оповідань. Продовжую говорити про їхній зв’язок. Герої перестрибують з одного твору в інший. Як от  Лале та Латіф із «Води» виходять неначе з ранкового туману в оповіданні «Каштелян», переплівшись із долею Ердаля. Або з моє улюбленої історії «Море нас поглинуло» вагітна і така спершу неприглядна Зоя знаходить своє спасіння у розгубленому, зніяковілому Тео («Хлопчик і син»), котрий рятує життя їй та немовляті. Таку причетність героїв можна пояснити дуже просто – вони рятуються, рятуючи інших. Гепі-ендів мало – та й власне життя ними і так не рясніє.

«Деякі питали, чому все так похмуро, навіщо стільки жаху?»

Відповідь авторки на це ж питання: «Моя надмета: аби людина після прочитання сіла і почала говорити сама з собою про всі пережиті досвіди». Пані Катерина переконана, що це необхідність для кожної людини, яка сьогодні опинилася на «землі загублених» і шукає спомогу. А порятунок у розмовах, відкритості, усвідомленні свого становища та свідомий вихід із нього. Пані Катерина говорить про кожну трагедію, як свою власну і, можливо, сама черпає у цьому порятунок. Мені іноді було аж занадто глибоко. Хотілося нарешті випірнути, знову жити своїм життям. Авторка ж неначе випробовує мене, читача, на міцність – чи змогла б я «перестрибнути» з однієї історії в іншу, знаючи, що мене там підсвідомо хтось чекає, потребує.

Висновок, або ж коротко про те, що особливо зачепило. Ґендерні мотиви. І хоч авторка запевняє, що у книзі їх не так багато, але це саме те, від чого мені було найважче оговтатися. Тому я вирішила вас трохи підготувати. Спочатку ви зіткнетеся з проблемою самовизначення хлопчика, що народився дівчинкою, але виховувався як єдиний син, на якого батьки покладали великі надії. Так, що він насправді дівчинка, вони чудово знали і жорстоко придушували будь-які внутрішні поклики/заклики дівчинки. Коли ж читатимете інше оповідання – «Хлопчик і син»  – дуже прохаю вас не оминати швиденько сторінки 172 – 173, де ґендер знаходить своє відображення в іншому вияві – «ґвалтовну об’єктивацію жінки» або «регресивні стани, пов’язані із витісненим невдоволенням материнською турботою». Що то за такі страшні формулювання – відразу ж пояснюється. Це так. Кому цікавий ґендер.

Варто вже завершувати. Я чомусь це відчуваю:) Дочитувала цю книгу традиційно вночі. От хто б що не казав, але це найкраща, як на мене, пора, коли можна з головою поринути у книгу. Хотіла лише наостанок поділитися своїми відчуттями після прочитаної завершальної сторінки. Я просто відповіла на своє питання, що саме допомагає мені: я сама та люди, що навколо. І терези збалансовані.

Якщо і у вас виникне бажання обговорити книгу Катерини Калитко «Земля загублених, або маленькі страшні казки» – буду рада доєднатися.

І так, саму книгу ви знайдете в нашій бібліотеці :)