Гілеад – теократичний Мордор, далеко не туристична альтернативна держава в Північній Америці, яка вже 36й рік тримається на сторінках романів Маргарет Етвуд «Оповідь служниці» і «Заповіти».

Країна безмежно специфічна. Збирає й ув’язнює жінок у режимі фертильного висмоктування. Кожна громадянка Гілеаду від народження має принести користь – вийти заміж, народити дитину, а якщо не спроможна стати матір’ю, то старанно проконтролювати зачаття і виношування дитини Служницею, місія якої – злягатися з чоловіком дружини й народити подружжю здорового малюка.

Цей доволі інтимний клаптик життя, насправді, оплітається товстим шаром жорстокої фанатичної ідеології. Тут не пробачають помилок і витискають останні соки з кожного і кожної задля такої собі всеохопливої користі. На верхівці влади чоловіки. Але особливу роль у керуванні сімейним кодексом відводять Тіткам. Таким собі суддям, що вирішують абсолютно все: якого кольору носити жінкам сукні, що вивчати у школі, і боронь Боже, якщо дівчат вчитимуть читати. Тітки стежили за настанням в учениць менструації, після чого жваво підбурювали Марф шукати чоловіків і негайно організовувати весілля. Часто знаходили абсолютно юним дівчатам старопердюхів із сивим волосинням у носі, а ті тремтіли від жаху першої шлюбної ночі, бо замість сексуальної освіти, молодиці досліджували у школі цензуровану Біблію, вчилися шити, малювати, вишивати і догоджати чоловіку.

Напередодні насильницького весілля випадки суїциду серед дівчат зростали. І не дивно, що Тітки мали діяти дещо м’якіше, аби традиція наречених вкорочувати собі віку не набувала популярності як найлегший спосіб позбутися страждань. І колір сукні, як виявилося, мав значення. Бо кожна дівчина розуміла відтінок своєї приреченості – Служниці одягали червоне, наречені –  зелене.

Підходимо ближче до продовження роману «Оповідь служниці» – другої книжки «Заповіти». 

Тітка Лідія – очолює жіночий каральний орган, радниця сенатора, для якого постійно підшукує молодих дружин через його хобі труїти надокучливих жінок. Ще серед обов’язків Лідії шукати зрадників, переслідувати їх за кордоном, повертати на немилу батьківщину й проводити систематичну фільтрацію – очищення від небезпечних для Гілеаду переконань. 

Із самою Тіткою Лідією колись теж так чинили. Вона стала свідком становлення цілої імперії Гілеаду, не даремно Лідію кличуть однією із чотирьох Тіток-засновниць.  Попри це її ледь не розстріляли на стадіоні, куди звозили всіх жінок на виправлення, змусили взяти до рук зброю і вбити не одну опонентку режиму, тримали в холодній, забивали до непритомності, і врешті, нагородили посадою у подальшому державотворенні Гілеаду. 

Чому так багато слів про цю Лідію? Вона, насправді, має цілком виправдані мотиви ненавидіти країну-катувальну, у якій їй відведено роль ідеологічного флагмана. Коли має вільний час, не запиває його м’ятним чаєм чи теплим молоком (таке годиться пити жінкам поважної країни), а йде до бібліотеки нотувати всі злочини Гілеаду. Лідія накопичує докази того, що країна гниє зсередини і це невідворотно заподіє шкоди іншим державам. Її план передати докази до підпільної організації «Мейдей» до Канади. 

Прихильників цієї ідеї у Тітки немає, бо це відсіче голову всім причетним. Але місія не мусить бути провальною, бо далі вже нікуди. Лідія наважується знайти співучасників серед тих, хто поруч, хто лише готується стати Тітками. Це героїні, яким Гілеад відверто понівечив дитинство, відібрав справжніх батьків, розпорошив усі уявлення про нормальне життя, на яке заслуговує кожна жінка. Принаймні, бути вільною у власному виборі. 

Агнес і Дейзі – ідеальні для цього вчинку кандидатки. 

Далі все дуже стрімко, небезпечно й, направду, розчулює мозок. Дівчата об’єднуються, тікають, опиняються у відкритому морі, приховують до останнього секретну інформацію буквально під шаром плоті. Усе, що трапилося опісля, – задокументовано й висвітлено Тринадцятого симпозіуму гілеадських студій 2197 року. Завітайте на конференцію на останніх сторінках роману.