За день до поїздки збираємо манатки – реєстраційні листи, бейджі, фасилітаційне полотно, роздатковий матеріал, таблетки від захитування, пляшки з водою. Рано-рано покидаємо сонний Старобільськ з командою ГО «Дієва громада» і їдемо в бік населених пунктів, де жодного разу не ступали наші ноги (ідеться про ноги бібліотекарок Анастасії та Юлі). Веземо ґендер – розлогий тренінг на тему соціальної статі, толерантності та любові до себе. 

Дорога від Старобільську до Новоайдару надихає на осмислення буття і спогади про вчорашню вечерю. Побоювання, що пігулки не спрацюють й от-от трапиться фаталіті, захопили мозок. Але щойно проїхали Новоайдар, як вигулькнула надія й сіднички позбулися напруги. Далі їхали рівною дорогою, милувалися пейзажами й активним ремонтом доріг. Після сумлінних пошуків квітів і папороті, заїхали нарешті у саму Трьохізбенку. Там нас зустріли у місцевому клубі – центрі громади –  активісти громадської організації «Сила Енергії». Потроху почали сходитися жителі села. Жінки й один чоловік вмощуються за невеличким столом. Сіли й починаємо розмови – що ж таке ґендер і як йому живеться в Україні. Чоловік б’ється у сум’ятті, йому відверто некомфортно. Вирішує не цуратися своїх емоцій і вже за поріжком кімнатки чуємо: «Зачем мне эта чухня». А от із жінками у нас склалося. Розбирали поняття ґендеру, розвіювали стереотипні уявлення про нього, аналізували ситуативні кейси з різними формами дискримінації.

­- Дівчина любить вдягатися у чоловіче;

- вчителька не знає про фемінітиви й кличе всіх учнями незалежно від статі;

-  син просить маму купити йому ляльку, а та відмовляє, бо страшиться, що син може стати ґеєм;

- більшість українських чоловіків соромиться брати декретну відпустку, дівчину не беруть на роботу через те, що вона не відповідає стандартам зовнішності.

Ось вони, ці ситуації, насичені буденним табуюванням і традиційним замовчуванням.

Показуємо рекламу, яка наказує жінці видаляти волосся на тілі, бо ж з ним це фу, неподобство. Пані ображає така настанова, особливо коли їх порівнюють з гарячими ціпками.

Фоткаємо наостанок пам’ятник Кондрату Булавіну, чуємо вибухи, ідемо в аптеку за гліцином. Рухаємося далі. Знову зупиняємося, абрикоси кличуть. Їх багато, вони аж налиті стиглістю, але людям не до них. Їмо, насолоджуємося, абрикоси не самотні. 

День другий. Станиця – серце миру

Щастя нещасливо зустрічає новоприбулих, себто нас. Ми швидко промчали щастинські зашкарублі коробки й опинилися у стані неоднозначності. На дороги дбайливо лягає новий асфальт, ТЕС стоїть, усе так само димить у насуплені хмари. Зустрічають ошатні вулички Станиці Луганської, дивимося на важкі опіки від війни. Видніється жовтявий окраєць поля. Там вже лнр.

Заходимо до будинку культури. Знайомимося з громадською організацією «ДобраДія» та містянками. Та ж схема, але різність відчутна. Тут більше простору для думок – прогресивні учасниці, у кожному слові яких чуємо протидію статевим штампам та упередженням.

60-річна учасниця розказує, що принципово не голить ноги, бо по-перше, у такому віці воно їх не треба, по-друге, нащо робити це для когось, якщо самій і так комфортно. Інша пані розказує про сварки з мамою, буцімто їй не подобається, що доньчин чоловік відростив бороду. Доня чоловіка захищає, бо це суто його справа, аж ніяк не мами. Інша дівчина ділиться – відмовилася від бритви, і це насторожує її подруг.

Обговорили також сексуальну освіту, яку просто необхідно (аж горить) вводити до шкільної програми.

Із затишком на серці виходимо з будинку культури і йдемо робити фото біля славетного глобуса й напису «Станиця – серце миру України».

День третій. Село Золоте перше. А ні, друге. Тьху, коротше, Золоте

Блискавично в’їжджаємо в баюру – Настя виливає на себе воду з пляшки. Встигла заковтнути. Поки з її підборіддя стікають крапельки, регочемося до сліз і їдемо далі.

Зупиняємося у Смоляниновому. Тут пункт збору волонтерської помічі для постраждалих у пожежі. Купа одягу та взуття, багацько паків із питною водою, пелюшки, крупи, консерви. Кожна кімнатка забита вщерть. Їдемо вуличками з пошкодженими та геть згорілими будинками. Виїжджаємо із села, перед очима починається мерехтіння спаленого лісу.

До Золотого ми так просто не доїхали. Спочатку проїхали. Опинилися на лінії розмежування. Вирішили, що далі перти не варто.

Золоте велике, та ще й має найменування «перше», «друге», «третє», «четверте» і, наче, «п’яте». У першому нас зустріли чудові «Жінки за майбутнє». То громадська організація, яка так само обладнала нічогенький центр громадської активності в селі.

Наводимо факти: у Нью-Йорку прийняли положення, за яким у свідоцтві народження можна вказувати «невизначену» стать, або ґендер Х; у Швеції «маматат» (мама/тато) виховує двох безстатевих дівчаток із наміром наштовхнути їх на визначення своєї статі у більш свідомому віці; на Мангеттені запрацював ґендерно нейтральний магазин одягу, де немає розподілу на чоловіче й жіноче; за результатами дослідження U-Report аж 94% українських школярів вважає, що недостатньо обізнані в темі статевого розвитку та сексуального виховання. За цими фактами виводимо поняття ґендеру, розбираємо ситуації та дивимося сексистські реклами.

Жінки діляться, що саме їх непокоїть у селі – неблагонадійні родини, де дітей народжують «бездумно», «без відповідальності», або подружжя з інвалідністю. Кажуть, що держава має вплинути на такі родини, адже діти не мають страждати. Пропонують стерилізацію. Ми шоковані таким радикальним міркуванням. Це єдина тема, у якій наші місточки розійшлися.

Виходимо. Робимо фото біля муралу «Золоте – це Україна», де на сусідній стіні грають сяйвом намальовані колоски, а шахтар дивиться у бік териконів і безхмарного неба.

День четвертий. Село Лиман і «мокрі» чебуреки

Припарковані біля сільського клубу. Там бібліотека, за гостинним столом якої зібралися представниці ГО «Позитивні зміни». Забігаємо наперед і відразу хизуємося, гордовито витягнувши шиї. Учасниці кажуть, що наш тренінг з ґендеру видався найненуднішим з-поміж тих, які вони раніше відвідували. То ми почули наприкінці зустрічі. Познайомилися, дізналися історії імен одне одної, виокремили риси, які найбільше шануємо в собі й почали промивати кісточки ґендерним стереотипам. Наша роль тренерів відразу розчинилася у товариській атмосфері й доброму гуморі. Жінки згадували цькування у дитинстві через зовнішність, але розповідали про це з усмішкою та впевненим баченням реалій сьогодення. Зараз діти більш толерантні – постановили ми. Принаймні, такі спостереження в лиманському середовищі.

Раді, що це так.

Паркуємося у сухій канаві. Це ми з’ясували вже після того, як начинилися славетними лиманськими чербуреками, і хотіли від’їжджати від цього царства смажених, соковитих та хрумких втіх. Досі у спогадах виринають епізоди, як чебуречні соки стікають підборіддям і просочуються у суху земельку. Вибираємося з канави і рухаємо до Старобільська – додому.

 

320 кілометрів проїхали за проєктом «Збільшення можливостей для жіночого лідерства». Виконується ГО «Центр спільного розвитку «Дієва громада» в межах Проєкту «Центр гендерної культури як платформа для розширення прав і можливостей жінок та молоді», який фінансується Європейським Союзом.